Глава 13. Підтримка

Заспаний Ваня мляво чимчикував поряд біля мами. Він постійно озирався на Давида, перевіряючи, чи йде він за ними. Заспокоюючись, побачивши його позаду, старався налаштуватися, щоб не розплакатися, якщо їх пустять до палати дідуся.

Люба була не проти, аби Давид теж пішов у лікарню, тим паче сам дізнався де її батько, поки вона будила сина.

Зайшовши у відділення, чоловік підійшов до медсестри, щось їй тихо говорячи. Швидко повернувся.

— Зараз зайдемо в аптеку, тут є на першому поверсі, купимо бахіли, халат, і можна буде піднятися, — тихо промовив, підморгуючи насупленому Вані. — Ти мамі не телефонувала?

— Ні, якби вона дізналася, що збираюся приїхати, нервувалася б. Я не стала її попереджати.

— Добре, я зрозумів. Почекайте тут, я швиденько збігаю до аптеки.

Присівши на перекидні старі коричневі сидіння, поєднані між собою, Люба стривожено потирала прохолодні пальці. Ніколи не любила лікарні. Гнітюча атмосфера, що панувала в тьмяних коридорах, пригнічувала її запальний дух. На відміну від приватних клінік, із сучасним стильним ремонтом, гарною музикою та усміхненим персоналом, державні установи були повною протилежністю комфортним медичним закладам. Непривітні обличчя медиків, неприємний колір стін, пошарпана підлога і запах, притаманний лише лікарням.

Ще й лампочка у плафоні дратівливо миготіла! Але, на щастя, Давид дійсно швидко повернувся. Його очі були напрочуд зосереджені. Маска закривала лице, але було видно, що він серйозний, однак, спокійний. Цей чоловік усе більше викликав у неї захоплення. Адже він міг бути як веселим, так і відповідальним. Бо, зазвичай, щось одне переважало…

— Ходімо, нам на третій поверх. Там одягнемо все, — мигцем подивився на Любу. — Чи мені почекати вас тут?

— Мам, нехай піде з нами? — заговорив Ваня, заглядаючи на маму.

— Так, Давиде, підеш? Якщо тобі не складно? — спробувала всміхнутися.

— Звичайно, не хвилюйся, — кивнув, розстібаючи куртку.

Двері відділення зачинені. Натиснувши на дзвінок збоку від одвірка, Люба зняла пальто, Давид запропонував потримати, поки одягне халат. Притримав її під лікоть, бо бахіли не хотіли налазити з одного руху на чоботи.

— Дякую, я щось не дуже вправна зараз, — промовила, вгамовуючи хвилювання.

— Тільки зараз? — легенько всміхнувся, знявши маску.

— Ой, та годі тобі піддражнювати, — скривилася, але все одно усміхнулася.

Давид підвів погляд до стелі, загинаючи пальці, Люба видихнула, відчуваючи, що трошки заспокоюється.

— Знаю-знаю, можеш не рахувати, — примружила очі, дивлячись на обох хлопців, що стримували усмішки, — незграбність мій другий талант.

— А перший який?

— Кусати неслухняних, ти забув? — ще раз натиснула на дзвінок.

— Яка талановита жіночка! — похитав головою Давид.

— Дякую.

— За комплімент?

— За «жіночку», — буркнула, вирівнявши стомлену від довгої дороги спину.

— Іване, а ця ДІВЧИНКА завжди така вредна? — звернувся до малого, який вже здавався бадьорішим.

— Дуже смішно, — шикнула на нього, прислуховуючись до шуму за дверима.

Нарешті, з того боку білого пластику почулися голоси, замок запищав та відчинився. На порозі, зі здивованим поглядом, стояла мама Люби. В її руках було кілька пакетів та знятий медичний халат.

— Доню? Ти приїхала? — очі заблищали.

— Приїхала. Телефонувала тобі, а ти не брала. У мене вже волосся почало сивішати. Не витримала очікування в невідомості.

Жінки обнялися, стримуючи бажання плакати.

— Мам, це Давид, мій новий друг. Давиде — це моя мама, Людмила Петрівна.

— Добрий вечір, Давиде, — із сумною усмішкою, привіталася.

— Добрий, — запропонував потиснути руки, легенько стискаючи тендітну жіночу долоню.

— Як батько? — запитала, але мама цієї миті похитнулася, проте Давид встиг притримати її під спину, щоб не впала.

— Сядьмо, там за дверима стільці стоять, — запропонував він, не відпускаючи Людмилу Петрівну.

Жінка присіла, важко видихаючи, приклала долоні до щік.

— Його перевезли в реанімацію. Не знаю, чи дозволять тобі зайти. Кукуся побігла в іншу аптеку, у цій немає всього необхідного.

— Кукуся — це моя сестра молодша, — пояснила Давиду, який стояв поруч, поки вона присіла навколішки перед мамою.

— Я на машині, можу з'їздити куди потрібно, придбати, — сказав він.

— Дякую, скоро буде зрозуміло, чи ще щось треба, — із вдячністю подивилася на нього засмучена жінка.

— Любань, іди до батька! Приймання відвідувачів закінчується о дев'ятнадцятій, скоро закриють відділення, а я сходжу куплю мамі та Вані чай.

— Добре, — слухняно кивнула, поцілувала сина в маківку та квапливо пішла далі коридором, щоб попросити зайти до тата.