Глава 4. Не пощастило або…?

Слідкувати за тим, як працював Давид — суцільна насолода для жіночих очей. Навіть робочий одяг не міг приховати чоловічої краси та сили. Гарні руки, що вправно працювали з інструментом, заворожували. Зосереджений погляд з-під густих темних брів викликав зніяковіле тремтіння дихання. Він взяв ключ, і з силою затягував трубу, від чого м'язи його рук напружувалися, показуючи всю свою міцність.

Мимоволі приклала палець до губ, облизнувши пересохлу шкіру. «Зовсім розум втрачаю…» — вирішила вийти з кухні, щоб більше не спокушати себе можливістю роздивлятися Давида.

— Любо? — ніби навмисно покликав тієї миті, коли тільки зібралася йти. — Ви вже трошки заспокоїлися?

«Поруч з тобою хіба можливо заспокоїтися? Ходячий феромон!» — подумки відповіла, не наважуючись виказати хтивої усмішки, що причаїлася всередині самотньої жіночої душі.

— Заспокоїлася одразу, як почула ваш голос, — Давид озирнувся, обдаровуючи її здивованим поглядом. — Маю на увазі, коли зрозуміла, що кричу не на ту людину.

— А на кого кричали? — витер долоні ганчіркою.

«Боже, ці руки! Так, Любо, відволікайся, подивись на щось інше!»

— На того, хто заслужив таке ставлення… — змарніла, відвернулася.

— Вибачте.

— За що? — підвела брови від здивування.

— За те, що засмутив своїм недоречним запитанням.

З гостьової почулася мелодія телефону. Відійшовши, щоб прийняти дзвінок, мигцем подивилася на майстра, що супроводжував її поглядом. Цікаво, він такий же негідник, як і ті, кого вона зустрічала на життєвому шляху?

На екрані наполегливо блимало ім'я «Андрій».

— Я тебе попросила не телефонувати мені більше! — тихо сказала, щоб не почув Давид.

— А я просив дати мені можливість бачитися з сином! — почав кричати колишній. — А ти що зробила? Забрала його, втекла, приховавши від рідного батька.

— Краще нехай не знає такого батька, — прошипіла, розлютившись.

— Це не тобі вирішувати, почула, стерво? Я все одно зроблю так, як обіцяв. Заберу в тебе Ваню, і тоді тобі ніякий суд не допоможе. Рахуй дні, які ти проведеш із сином, мерзото.

— Ти мене не залякаєш! — крикнула, але в трубці вже лунали гудки.

До плеча доторкнулися. Здригнулася, обертаючись. Давид. Стояв прямо перед нею, занепокоєно дивлячись в очі, в яких неслухняно накочували сльози.

— Хтось намагається вас залякати?

— Це не ваша справа, усе нормально, — хотіла обійти його, щоб піти до ванної кімнати вмитися, але він виставив руку вбік, зупиняючи за плече. Не грубо, обережно.

— Любо? Так не можна. Не можна, щоб якийсь виродок ображав і залякував.

— Справді? — хмикнула, скоса дивлячись на нього. Давид не прибирав руки, а отже, вона стояла, відчуваючи його тепло над грудьми. — Думаєте, я цього не знаю?

Він опустив руку, даючи їй піти. Звісно, йому було чутно ті слова, які вилітали з телефону. Дивувало те, що за другу зустріч з цією жінкою, він встиг побачити безліч її емоцій: злість, розпач, здивування, сором, ввічливість… та найбільше вразив сміх. Такий по-наївному дитячий, але щирий. Немов поглинена у клопоти, не забувала, як радіти життю. Уся ця гамма, що містилася в ній, усе сподобалося з першої миті.

Задаючись питанням, чи має він право втручатися в її життя, не помітив, як Люба вже стояла позаду.

— Це був колишній чоловік, батько мого Вані.

— Син зараз тут? — відклав трубу, встав з підлоги, щоб поговорити.

— Так, на другому поверсі.

— Колишній знає, де ви живете?

— Ні, — опустила погляд, — але боюся, що дізнається.

Давид підійшов ближче, хотів торкнутися ліктя, підняв руку… Проте вирішив зупинитися, щоб не злякати її настирною поведінкою.

— Любо, вас є кому захистити від нього? — трохи нахилив голову, щоб зазирнути в очі.

— Мій батько, тільки він живе далеко, — знизала плечима, підіймаючи погляд.

— Ви боїтеся того чоловіка? — важко видихнув, коли вона кивнула. — Хочете, я з ним поговорю?

— Ні! Що ви? Ні в якому разі!

Люба позадкувала від нього, виставляючи руки вперед. Ні, більше ніколи не допустить того, що сталося рік тому.

— Давиде, будь ласка, закриймо цю тему. Знаю, що сама розповіла. Однак не хочу, щоб ви…

— Добре, не будемо про це, — стиснув губи в невеселій усмішці. — Може, вип'ємо чаю?

— Звісно. Пробачте мою гостинність, зараз усе буде, — Люба опанувала себе, всміхнувшись. — Дякую за розуміння.

Давид мовчав, дивлячись на неї. Якусь мить вони просто стояли напроти, не відводячи поглядів одне від одного. Це продовжувалося всього кілька секунд, але скільки думок вирувало в голові...

Через десять хвилин вони сиділи за столом, гріючи пальці об гарячі чашки. Діставши із сумки коробку цукерок, Давид відкрив її та поставив до чаю.