Глава 3. Наполохані спогади

Наполохані спогади мучили поганими сновидіннями. Минуле намагалося прорватися у свідомість, змушуючи жінку ворочатися в ліжку.

— Ну, досить! — підскочила, озираючись.

Розгнівана сама на себе, подивилася на годинник — п'ята ранку. За вікном суцільна темрява. Дощ, про який вона думала, вирішив розпочатися вночі й під ранок набрався всієї могутності осінньої зливи.

— По такій погоді добрий хазяїн собаку на вулицю не вижене, — вкуталася в ковдру, прислухаючись до негоди. — Значить, майстра можна не чекати…

Відкинувшись на подушку, дивилася на стелю. Сну як не було. Холоднеча в домі викликала сироти на шкірі.

«Потрібно ввімкнути опалення, бо Іванко, напевно, теж змерз», — скривилась від думки вештатися захололим будинком.

Взувши капці й закутавшись у теплий махровий халат, пішла коридором до кімнати сина. Тихенько зазирнула, спить. Вкривши його поверх ковдри ще й теплим пледом, почимчикувала на перший поверх.

Запаливши невеликий світильник на кухні, ввімкнула кавоварку. Життєдайний аромат почав линути приміщенням. Крізь вікно нічого не було видно. Нестримні потоки омивали скло, а темні хмари приховували початок світанку.

Розуміючи, що заснути більше не вдасться, вирішила трохи попрацювати. Взявши ноутбук, поставивши поруч каву, на мить замислилася. Все-таки віддалена робота не так і погано. Можна самостійно визначати час, коли будеш працювати, не заважатимуть колеги в офісі, не докучатиме начальник. Тиша, спокій, смачна кава… А головне, можливість побути нарешті вдома з сином.

Працюючи перекладачем у логістичній компанії, що займалася міжнародними перевезеннями, Люба часто не мала часу на сім'ю. Намагалася не пропускати важливі дні, такі, як свято в школі чи спортивне змагання сина. Але, щоб просто побути ввечері разом з ним… бувало рідко. Беручи теки з документами навіть додому, сиділа за ноутбуком допізна, помічаючи, як з кожним днем втрачає увагу Вані. Він, віддаючи перевагу гаджетам, усе більше закривався від неї.

Переїхавши за місто, Люба щиро вірила, що це її шанс. Шанс відновити довірливі стосунки з сином, відновити спілкування з ним, і наостанок, дати собі можливість відпочити від постійного хаосу.

Телефонний дзвінок змусив здригнутися та відволіктися від думок. Номер невідомий.

— Алло?

— Доброго ранку, розбудив?

— А хто це? — підвелася, стривожено поглянувши на цифри годинника. Нічого собі! Уже восьма.

— Майстер на годину. Давид. Я вчора був у вас.

— А-а, Давид, — всміхнулась, розслабляючись. — Як доїхали?

— Нормально. Хотів попередити, що запізнююсь сьогодні. Не знаю, коли приїду.

— Розумію, — подивилася на вулицю, залиту калюжами.

— Труба більше не протікала?

— Наче ні, — підійшла до шафи, відкрила, щоб перевірити. — Ай!

— Що таке? — гучніше заговорив чоловічий голос.

Потираючи забиту потилицю, відмітила для себе, як він схвильовано запитав «що таке?». Притиснула губи зубами, щоб стримати усмішку.

— Нічого, Давиде. Моя макітра завжди знаходить пригоди, — на тому боці зв'язку прозвучав легкий сміх, від якого тепло розлилося по душі. — Чекатиму на вас.

— Постараюся швидше. Ви тільки не ремонтуйте більш нічого, я сам. Домовилися?

— Це ви зараз відверто натякнули, що в мене руки не з того місця, чи як?

— Любо, ну що ви? Це я до того, що в таку негоду може вибити світло або протече дах… Якщо щось подібне станеться, зателефонуйте, не лізьте сама.

— Менше каркайте, — про всяк випадок поклацала вимикачі, щоб перевірити світло.

— Кар!

— Га?!

— Каркаю, Любо, — у слухавці пролунали гудки.

— От негідник, — засміялася, а потім насупилася: — Якщо ви змовилися, будиночку, я ж тебе ремонтувати не буду, так і знай!

Жартома пригрозивши пальцем стінам, всміхнулася. Відколи це вона почала говорити з будівлями? Можливо, це на неї так впливає свіже повітря?

За роботою час летів швидко. Нагодувавши Ваню, продовжила працювати над перекладами договорів.

Ближче до полудня почало хилити в сон, однак, випивши ще одну філіжанку кави, завершила розпочате, і вирішила все ж таки розібратися зі шпалерами в спальні. Переодягнувшись, зайшла до кімнати.

— Сьогодні я з вами покінчу! — зав'язала зручно волосся й, діставши нову коробку клею, почала приготування суміші.

Усе ладилося, на диво добре, папір не відставав, слухняно залишаючись на стінах. Музика підбадьорювала, даруючи їй умиротворений настрій. Забувши про вчорашні спогади, вона раділа, що ще одна кімната буде майже завершена.

На тумбочці з темного дерева, вкритій клейонкою, почав дзвонити телефон. Знявши рукавиці, взяла слухавку, але руки затремтіли, коли на екрані побачила напис «Андрій». Щоки запалали гарячим. Колишній чоловік.

— Чого ти телефонуєш мені? — замість привітання, роздратовано запитала.