РОЗДІЛ 5 – Перевертень.

Підсвічуючи собі ліхтариком від смартфона, Міла вставила ключ у замкову щілину, провернула його і штовхнула важкі залізні двері, ті зі скрипом відчинилися.

Намацавши на стіні вимикач, Мілада ввімкнула світло і спустилася крутими сходами вниз. У привидів Міла не вірила, але темряву не любила, та й хто її, власне, любить? Коли перебуваєш у непроглядній темряві, не тільки у привиди повіриш, твій власний мозок такі яскраві малюнки монстрів придумає, гарно намалює яскравими фарбами в уяві, залюбуєшся. Потім кілька ночей спати не зможеш.

Основний запасник музею розташовувався у підвальних приміщеннях. Атмосфера тут відповідна – сиро, темно і незатишно, вона навіть ніби тисне на тебе з усіх боків. Раніше ці підвали до замку примикали, кажуть тут, навіть десь потаємні ходи є, які далеко за межі замку ведуть підземними тунелями, але їх досі знайти не можуть. Частина підвалів обвалилася ще сто – двісті років тому і зараз там завали, можливо, якщо їх розібрати можна буде знайти ці горезвісні таємні ходи, але займатися цим ніхто не хотів.

Міла повністю поринула в роботу, попередньо зваривши собі чашку міцної кави, щоб прогнати сонливість.

Роботи було багато, спочатку все сфотографувати, потім згрупувати файли до загального реєстру та відкоригувати назви інвентарю з порядковим номером, плюс прикріпити фото. У Мілади пішло близько шести годин на цю роботу.

– Начебто все, – задумливо промовила вона, оглядаючись навколо. Потім подивилася на годинник, уже дві години ночі. Спати не хотілося, але думка про ще одну філіжанку кави в душу вносила крапельку тепла. – Може справді піти каву зварити? – спитала вона сама в себе, а потім трохи скривилася, згадавши, що ще на один поверх нижче є зал з просторими камерами, відгородженими один від одного товстими сталевими ґратами. У деяких із цих специфічних кімнат теж лежала низка старовинних експонатів, ось тільки там Міла ще повністю не встигла погосподарювати, кілька разів спускалася, окидаючи все тужливим поглядом, але руки не дійшли, а ось зараз сходити поглянути варто. Може саме там лежить щось, що найбільше зацікавить таємничого спонсора? Ні можна, звичайно, і не йти, досить вже виконаної роботи, ось тільки до ранку ще далеко. Додому сьогодні повертатися Міла не планувала і якщо вже все одно тут, чому б не позначити собі фронт роботи на майбутнє, заразом придивитися, що туди віднесли при минулому зберігачі. Тут щурів, про яких говорив Савелій, вона не зустріла, а ось там вони можуть  напевно справді бути. І якщо це так, частину речей варто терміново звідти забрати. – А про них я й забулась, – задумливо прошепотіла Міла. – Мабуть, варто піти подивитись.

Вона підхопила свій фотоапарат і зв'язку важких ключів, похмуро попрямувала на вихід, вирішивши, що спочатку все ж таки відвідає невелику, розташовану зовсім поруч комірчину, де стояв електрочайник, було все необхідне, щоб заварити чай або каву. Кава підбадьорить і зігріє, додавши позитивних емоцій, яких зараз не вистачає. Вони з хлопцями спеціально переобладнали маленьку кімнату, ось у такий своєрідний куточок для відпочинку. У музейний комплекс часто присилали студентів з історичних факультетів для проходження практики. Римирський вважав за краще їх спихати на Міладу чи Наталю – дівчину, яка працювала тут одним із екскурсоводів. Наталя розважала студентів байками, відганяючи від особливо цікавих експонатів. Язик у дівчини був підвішений добре і фантазія багата, слухали її затамувавши подих, вона немов зачаровувала інших своїм голосом. Правда Наталка була така мініатюрна і мила на вигляд, що її ніхто з молоді не сприймав серйозно, незважаючи на значну різницю у віці. У цьому випадку на допомогу молодому екскурсоводу приходила Тамара Федорівна Хромова – доглядач, вона як справжній сторожовий цербер вміла поставити студентів, що зарвалися, на місце одним кровожерливим, багатообіцяючим поглядом. Хромова свого часу працювала викладачем у місцевому університеті на історичному факультеті, а зараз, отримавши законну пенсію від держави, підробляла у музеї доглядачем. Цю братію вона знала не з чуток, передбачаючи всі їхні прокази наперед і безжалісно душила їх ще в зародку. Студенти швидко переймалися близьким спілкуванням з Хромовою, і вже на інстинктивному рівні прагнули, якнайшвидше залишити виставкову залу, тим самим даючи спокій і Наталі, яка була тільки рада цьому. Дівчина не була фанаткою своєї роботи, тому завжди знаходила чим себе зайняти або як під пристойним приводом залишити стіни «улюбленої» роботи.

У Мілади студентам також не вдавалося особливо загуляти. Міла наче сама тільки недавно покинула навчальний заклад, але вже встигла перейнятися дорослим життям. Якщо тобі пропонують безкоштовну робочу силу, то навіщо відмовлятися? Тим більше, якщо роботи море, а рук не вистачає. Ось і драїли невдахи студенти стіни, підлогу, двері, переставляли важкі коробки, наводили порядки на стелажах, під пильним наглядом Міли. Але таке щастя, як правило, тривало недовго, хитра молодь завжди знаходила правдоподібні причини зникнути з практики, відпросившись у Римирського. Та той, власне кажучи, був радий їх швидше позбутися.

Натомість у Мілади тепер була очищена, видерта маленька комірчина, облаштована під кімнату відпочинку.

Зваривши чашку кави, вона випила її до половини, а потім вирішила не засиджуватися тут, одразу спуститися на нижній ярус підвальних приміщень, а каву взяла із собою, тож працювати буде приємніше.

Підійшовши до сходів які вели вниз, вона ввімкнула світло, почала обережно спускатися. Нижній ярус був відгороджений від інших підвальних приміщень товстою залізною решіткою, знайшовши відповідний ключ, відкрила її і увійшла в просторе, темне приміщення, відразу ж в обличчя повіяло холодом і неприємним запахом. Мила зіщулилася, стала нишпорити по стіні рукою, щоб знайти вимикач, знайшла – тільки освітлення, як на зло, не спалахнуло. Довелося ліхтариком від смартфона підсвічувати, щоб не впасти, але філіжанку кави це від падіння не врятувало. Дівчина все ж спіткнулася, випустивши останню з рук, пролунав гучний дзвін розбитого скла, який прокотився довгим коридором, немов луна, відбиваючись від стін. Тихо вилаявшись, вона пішла далі. Дорогу куди йти знала добре, а також знала, що тут уже давно ніхто не прибирався, на підлозі розкидані старі дошки та інший будматеріал, підлога нерівна, подекуди є ями. Величезний, широкий і довгий коридор, який тиснув на психіку своєю похмурістю, праворуч від неї, знаходяться окремі камери, які відгороджені від самого коридору такими ж ґратами, як на вході. Хіба що ці ще масивніші і вищі будуть. В голову почали лізти погані думки, атмосфера навіювала. Швидше за все, цю частину замкового комплексу в минулі часи використовували не для зберігання продуктів та інвентарю, як стверджували деякі знайдені на території замку документи, а використовували зовсім для інших цілей. Вся похмура обстановка цього місця дуже асоціювалася з глухими в'язницями, де тримали в ув'язненні тих, кому не надто пощастило в житті і кого не збиралися більше випускати на поверхню. Зважаючи на те, що раніше це був княжий замок, швидше за все, так і було. Чи мало скільки ворогів може бути у князя? Та й місця ці раніше були не спокійні, багато тут битв проходило, але масштаби в'язниць – якщо, звісно, ​​Міла не помилялася, вражали.