4. Задзеркалля

– Алісо Фіалко, зараз приїдуть твої батьки і заберуть твої документи. Так порушувати дисципліну в перший же навчальний день неприпустимо, люба моя, а з тобою,– Вікторія Андріївна вказала пальцем на Артема,– дома порозмовляємо по-дорослому, збиточний мій. Твої вибрики мені вже в печінках сидять.
 Так, в мене прізвище Фіалко. Життя використовує занадто жорстку іронію,  враховуючи мою унікальну хворобу. Іноді хочеться аплодувати стоячи, коли згадаю наскільки з мене сміється моя люба доля.
 Артем взагалі не реагує і поправляє шкіряні браслети на зап'ясті, поки мені важко вміститися на кріслі і незручно від одного погляду Вікторії Андріївни. Гаразд я, яка хоче вилетіти звідси, а він навіщо закурив знаючи, що розізлить цим свою тітку? Він або дивак, або придумав якиїсь незрозумілий та нелогічний план, що для нього в цьому випадку як приший кобилі хвіст.
 Головне, аби мама не змогла вмовити директорку залишити мене тут і мій план спрацював. На нього якось начхати, якщо мені вдасться вирватись із цього місця гризіння граніту науки. Потрібно подалі триматися від цього ідіота, адже те, що я знаю про нього, мені не до вподоби, особливо коли моя персона перейшла йому дорога. Боягузка? Хай так. Головне втекти із цієї школи, аби Артем мене не дістав. За це зараз в моїй голові лунає молитва, тримаються кулаки і схрещуються пальці.

– Віка, давай без цього. Якщо я курив із нею, ти повинна виключити зі школи і мене за компанію. Або ти закриваєш на це очі, або залишаєш мене привілегій і даєш підсрачника з цієї школи,– Артем встав і самовпевнено підійшов до шкафчика, дістаючи звідти пляшку алкоголю і два стакана. – Вип'ємо мирову, як завжди поставивши крапку у цій історії. Думаєш фіолетовооку ще кудись візьмуть? Пожалій цю милу і прекрасну соціофобку. Повір, курить вона у приміщенні перший і останній раз.
 Що? Він знає про мій справжній колір очей? Думаємо логічно: його тітка директорка і не змогла змовчати про такий унікальний випадок. Артем знав, в якій школі я буду навчатись і розпитати про нову ученицю було простіше простого, особливо, у своєї тітки. Якщо Артем знає, взнає і вся школа у надто швидкому темпі. Ні, ні, ні і ще раз ні. Я цього не допущу. Зберися, Алісо, тобі потрібно зараз наполягти на своєму. Припини насув катастрофи на своє життя, поки його не розірвало у друзки.

– Хто сказав, що я цього не зроблю? Мені не подобається ця школа і її правила. Правила створені, щоб їх порушувати? Повірте, я порушу всі і ви все одно мене виженете. Краще  зараз і навіть не слухаючи мою маму, яка буде ладна зробити все, аби я залишилась. Ви, Вікторіє Андріївна, не тримаєте язик за зубами, що погано для жіночки вашого віку. Моя хвороба повинна була залишитись таємницею,– важко стримати дрижання в голосі, але намагаюсь триматись впевнено. – І ваш Артем монстр, а ви така ж, якщо пропустили крізь вуха те, що було зроблено з Аліною.
 Тисну на болючі крапки Вікторії Андріївни. Розумію, що можливо перегинаю палицю, але не хочеться довго панькатися з цього приводу. Те, що сталося з Аліною – жахливий випадок, а зараз головним є прикладення всіх зусиль до того, аби розлютити цю жіночку ще більше. Вона не мала права розголошувати про моє захворювання іншим, особливо учням, особливо Артему, якому ще тільки двох ріжків на лобі не вистачає. Це їй зараз повинно бути соромно, а не мені за свої слова.
 Вікторія Андріївна зблідла і почала нервово теребити пальцями перлове намисто. Швидше за все сімейна риса, тому що нещодавно Артем робив теж саме. Тим часом Артем випив із пляшки, що не дуже то і гігієнічно. Міг би вже й в стакан налити, які він досі тримає в руці. У цього парубка конкретні проблеми із логікою.
 Спиртне вживати в приміщенні школи не можна – це порушення правил, наскільки мені відомо. Вікторії Андріївні начхати, тому що Артемко її племінник. Несправедливо по відношенню до інших. Здається, що добитись у цій школі справедливості неможливо, а це ще одна із причин звалити звідси пошвидше.
 А ще, що засмучує найбільше, тут не тримають таємниці в таємності. Навіть якби все було гаразд, без цих вибриків, Артем все одно би розповів комусь про мій справжній колір очей. Тоді би все розпочалось по тій же схемі, що і в попередніх школах. Школярі – монстри. В молодших класах вони можливо не повністю усвідомлюють свої дії. В старших вони рвуть однолітків на шмаття, через вседозволеность деяких персон. Аліна одна із жертв, а мені не хочеться стати наступною. Краще вдома із пледом, серіалами і книгами, ніж в суспільстві шакалів.
 Директорка попросила мене вийти і почекати батьків в коридорі, бо бачити вона мене більше не хоче. Залюбки встаю і виходжу, присідаючи коло дверей, отримуючи насолоду від визволення з атмосфери ненависті. Із кабінета до мене долітають крики на Артема, що мені наче бальзам на душу. Не те, щоб я спеціально підслуховувала і мені це було дуже цікаво. Цей крик був чутним на весь коридор.

– Артем, поясни будь ласка, чому Аліна досі "бреше", по твоїм словам? Ти клявся, що ці фото діло рук Сухоненка, а на тебе просто звалюють провину! Я тоді прикрила твій зад і тепер повинна теж прикривати, бо ти знов наробив дурниць! Ти взагалі розумієш, що не можна так виводити своїх близьких? То ти в бійку встрянеш, то в поліцію потрапиш, то вдома на ніч приводиш неповнолітніх повій... Те, що твій батько зробив мені пропозицію, не дає тобі права мішати в моє життя таку кількість лайна.
 Шукаю навушники у своєму рюкзаку і відходжу від дверей подалі, ніби окропом ошпарена. Вау, виявляється у сімейці Артема відбувається передвесільний хаос, а він швидше за все не надто радий. Так, Алісо, видали це із своєї голови, бо ти почула забагато і тобі ця інформація ні до чого. Вмикаю AC/DC на всю гучність і хитаю головою в ритм.
 Невідомо, що буде далі. Сподіваюсь, Вікторія Андріївна не дозволить мені залишитись. В такому випадку свої легені псувала моя персона не даремно.
 До слова, курити дуже бридко. Не розумію, що в цьому знаходять. Яке заспокоєння, якщо в тебе всередині смердячий дим? Більше ніколи до цигарок і пальцем не доторкнусь.
 Мама приїхала через десять хвилин. Витримати її засудливий погляд на собі було важко. Вдома можна буде ставити свічку за мій упокій. Такою лютою я маму не бачила з тих пір, як тато невдало пожартував, прибивши її хатні капці молотком до підлоги.
 Моя розлючена матір зайшла в кабінет, привівши мене за руку. Хоча, "привівши" невдало підібране слово. Мама буквально втягнула мене всередину, ледве не вирвавши мою руку із тулуба. У Вікторії Андріївни може скластися враження, ніби в нашій сім'ї побутує сімейне насилля, хоча це далеко не так. В мене би така думка виникла точно, якби розлючена матір так втащила б в мій кабінет своє чадо.
 Через те, що я не помітила поріг, звісно я впала, приземлившись лицем в білий ворсовий килим. Навіщо він тут самому чорту відомо. Напевно для того, щоб заклик в кабінет директора звучав більш брутально: "Тебе директорка викликає на килим".
 Прудко встаю і починаю терти шкіру лиця. Неприємне відчуття на всьому обличчі дико виводить із себе. Падати на ворсовий килим однозначно не рекомендується. Перевірено на собі. Відчуваю щось тепле над губою і доторкаюсь рукою. Дивлюсь на пальці і розумію, що це кров, яку я на дух не переношу.
 Ноги зрадницьки починають підкошуватись, а очі закриватись. Мене підловлюють і мама просить терміново віднести мене до медсестри. Стоп. Якщо мама кричить, то хто мене спіймав? Відкривати очі не хочеться. І так зрозуміло, що я на руках в Артема, але мені занадто погано, щоб пручатися.
 Так, незважаючи на те, що я багато часу проводжу у лікарнях, у мене жахлива фобія крові. Особливо моєї крові. При чому я боюсь настільки, що непритомнію, коли її бачу. І що сталося в важливий момент мого життя, коли вирішувалась моя доля? Я розбила ніс. Хто лох? Я лох.
 Хоч би це останній день моєї шкільної соціалізації і завтра мені не потрібно було би виходити із дому. Хоч би мама не змінила думку директорки. Хоч би все було гаразд і цей жах закінчився.
 Далі для мене все як в тумані.
 З мого обличчя змивають кров. Вікторія Андріївна просить маму повернутись в кабінет, поки за мною пригляне Артем. Мені хочеться крикнути, що ніякого Артема тут не треба, проте всього лиш скорчую обличчя, коли в носі починає пекти. Хтось тримає мене за руку. Відкриваю очі і бачу білу стелю. Медсестра тикає в мене ватою з нашатирним спиртом, поки я лежу на кушетці.
 Свідомість приходить повільно і дико хочеться пити. Прошу води і мені подають стакан, який я із жадібністю випиваю. Дивлюсь на стіл і бачу посудину із закривавленим паличками і зі всіх сил стримую рвоту в собі. Мені під ніс знову тикають ватку і таки довелось повернути у металевий, щойно підставлений таз, свій сніданок. Моє волосся тримає Артем і мені не хочеться усвідомлювати наскільки це жахливо і принизливо. Жах одним словом.
 Медсестра знову дає мені воду. Артем викидає із посудини вміст закривавлених моєю кров'ю паличок, аби мені повторно не стало гірше. Приємна жіночка питається чи мені робиться краще і я киваю головою. Давши чіткі рекомендації щодо мого лежачого положення, жіночка забирає таз. Артем залишається за мною.