Віконце 13. Близький Схід

Мері втомлено присіла на стілець за стійкою. "Ну й день! Стільки людей у цих стінах я давно не пам'ятаю. Вибрали все, що було. Потрібно сьогодні ще встигнути замовити продукти". За цілий день Мері практично не згадала про Серджіо. Не до нього було. Але щойно видалася вільна хвилинка, у пам'яті знову виник образ симпатичного молодого чоловіка. На годиннику вже був початок п'ятої. Взявши телефонну книжку, Мері почала обдзвонювати постачальників продуктів. Завтра вранці все має бути.
"По-моєму, я заслужила чашечку кави, - подумала Мері, зробивши замовлення. І щойно вона попрямувала до кавового апарата, як дзвіночок знову задзвонив. Одягнувши чергову посмішку, Мері повернулася до клієнта, який входив. Це була Фурія. З її сумки висунула цікаву мордочку Мотильда.
- Мені десять пончиків, і швидше, будь ласка. Ви завжди так довго обслуговуєте!
- Вибачте, але сьогодні я вже все розпродала. Я запишу ваше замовлення і завтра обов'язково підготую за часом.
- Мені не потрібно завтра, мені потрібно сьогодні! - Фурія була вкрай обурена і тільки не тупала своїми великими ніжками, за що їй окрема подяка.
- На жаль, я нічим не можу вам допомогти. У мене завжди свіжа випічка, тому все розпродається в один день. Буду рада приготувати для вас пончики до завтрашнього дня. Хочете кави?
- Хочу!" - сказала, точніше викрикнула Фурія на превеликий жаль Мері. Але до кавомашини вона все ж пішла.
У цей момент дзвіночок знову здригнувся. "Це ще хто?!" - зітхнула Мері й обернулася. На порозі стояв Серджіо. Він був якось особливо гарний, очі світилися, волосся явно професійно укладене, все якесь лощене й ароматне. На темному його пальто лежали сніжинки, які ще не розтанули.
- Ви даремно прийшли, молодий чоловіче - усе вже закінчилося, - пробурчала Фурія.
- Ні, все тільки починається, - сказав Серджіо і дуже уважно подивився на Мері.
Мері почервоніла і злегка посміхнулася.
- Я вам не заважаю?, - кашлянувши запитала Фурія, - кави сьогодні я дочекаюся? Або вона теж буде завтра, разом із пончиками.
- Голубонько, - ласкаво сказав Серджіо, - для вас у цій пекарні тільки найароматніша кава.
- Звучить не дуже переконливо, - пробурчала стара.
За кілька хвилин невелике приміщення пекарні наповнилося ароматами кави і стало ще затишнішим, незважаючи на незадоволену відвідувачку.
- Ви скажете, що це несмачно? - усміхаючись запитав Серджі.
- Я скажу, що погода погіршилася, а нам із Мотильдою ще крокувати додому та ще й із порожнім пакетом. Я так сподівалася провести вечір біля телевізора з чашкою чаю і пончиками... Сподіваюся, завтра ви мене не підведете, - сказала Фурія, кладучи на стіл гроші за каву.
- Я особисто принесу вам ці пончики додому, - сказав Серджіо. - Давайте адресу.
Фурія подивилася на нього задумливо, продовжуючи застібати ґудзики. Перевірила, чи все гаразд з Мотильдою, і повернулася до дверей.
- Я чекаю на своє замовлення завтра о дванадцятій годині дня, - не обертаючись, сказала Фурія голосом, що не терпить заперечень.
- Але ви не сказали адреси! - вигукнула Мері та Серджіо одночасно.
- Вона у вас є, молоді люди.
Двері за Фурією зачинилися, і вона швидко зникла в сніговій завірюсі, залишивши господиню пекарні та її нового друга в повному здивуванні.
- Гаразд, завтра я їй віднесу твої пончики, - перший перервав мовчання Серджіо. - Але яка! Навіть "дякую" не сказала. Наче їй зобов'язані приносити замовлення додому. Ось так Фурія... Де вона живе? - він запитально подивився на Мері.
- Гадки не маю!
- Але вона сказала, що ти знаєш!
- Вона сказала, що МИ знаємо. У мене її адреси ніколи не було.
На кілька хвилин у приміщенні повисла тиша, яку переривало тільки булькання кавомашини.
Першим перервав мовчання Серджіо.
- Мері, я приніс чергові загадки. - Він витягнув із сумки конверт.
- Ще один? Що в ньому?
- Не знаю, у мене сьогодні була дивна зустріч з однією жінкою...
Мері поспішно поставила чашку з недопитою кавою й опустила очі.
- Мері, я не те хотів сказати.
- Ти не маєш виправдовуватися, з чого ти взяв, що мені потрібно щось пояснювати. - Мері намагалася не видавати свого хвилювання, але в неї слабо виходило.
- Послухай, - Серджіо взяв її за руку, змусивши бідне серце тремтіти, наче пташка в клітці. - Я скажу тобі те, що ще жодна дівчина не чула від мене. Я вдячний цій холодній вулиці, яка привела мене до тебе в пекарню, я вдячний таємничому незнайомцю, який робить нас все ближче і ближче один до одного! Ти змушуєш мене робити божевільні речі, я ніколи не почувався щасливішим...
Мері дивилася на нього широко розплющеними очима і не знала, як поводитися. Він їй дуже подобався, але хіба можна так одразу? А може, саме так і потрібно і можна?
Серджіо бачив її збентеження і вирішив розрядити обстановку:
- Я ніколи не почувався щасливішим і голоднішим. За цілий день я нічого не з'їв.
- Я теж, - з вдячністю подивилася на нього Мері.
- Замовимо що-небудь?
- Теж мені, кухарка, - розсміялася Мері. - Замовляти буде їжу.
- Ну і що, ти ж маєш право на відпочинок. Он як попрацювала сьогодні! Я, до речі, теж не дарма сьогодні побігав. Жінка, про яку я говорив, моя нова клієнтка.
- Чому вона дивна?
- Розумієш, коли я був у салоні, я побачив кілька натяків на цифру два. Найприкметнішим був флакончик з ароматичною олією. На ньому була сріблом написана цифра два. Але потім у салон зайшла Ніколь.
- Ніколь? - Мері знову відчула неприємний холодок.
- Так, Ніколь Ламбер - це гендиректорка компанії "Лідер". Я був у їхньому офісі до цього. Вона сказала фразу: "сьогодні багато чого відбувається двічі". Це мене насторожило, але після цього вона спішно вийшла, розмовляючи телефоном, а повернулася з конвертом. Конверт! Ми зовсім забули про нього!
Із цими словами Серджіо дістав із кишені рожевий конверт. Усередині був невеликий аркуш паперу, на якому була наклеєна частина газетної статті
"...відбудеться відкриття виставки антикварних виробів. Захід відвідають відомі люди нашого міста. Також планується візит гостей із Єгипту".
- Що за пошуки цього разу? - усміхнулася Мері.
- Вирізано з газети, схожої на "Життя". Стривай, зараз спробуємо знайти, звідки вирізали цей шматочок.
- Як? Ти ж навіть не знаєш, де ця виставка буде?
- Зате в нас є частина тексту. Знайдемо! - Швидким рухом він дістав ноутбук із сумки і почав шукати. Мері вирушила на кухню подивитися, чи немає випадково сиру в холодильнику, щоб швидко приготувати хоча б бутерброд. Адже вона теж не встигла поїсти.
- Знайшов! Дивись!
"Завтра, на *** вулиці в будинку номер 15 на першому поверсі відбудеться відкриття виставки антикварних виробів. Захід відвідають відомі люди нашого міста. Також планується візит гостей з Єгипту".
- Відрізали тільки назву вулиці та номер будинку!
- Ви знаєте мою адресу...
Мері схопила Серджіо за руку.
- Фурія! Ось хто все придумав! Але навіщо?
Серджіо схопився за голову.
- Так, почекай. Ти вважаєш, що всі ці загадки підкидала нам вона?
Молоді люди стояли, дивлячись один на одного, не знаючи як їм далі бути. Але Серджіо знову вирішив діяти першим.
- Я знаю що потрібно...
- Що? Говори швидше!
- Бери телефон, замовляємо їжу!
У пекарні ще довго лунав гучний сміх і галаслива бесіда двох молодих закоханих людей. А за вікном посилювалася негода, закриваючи собою все, що було. У цей момент магії зими і затишку, пара молодих людей тримала одне одного за руки, дивлячись в очі, немов всесвіт сповільнив свій хід для них двох. Снігові пластівці за вікном танцювали на їхню честь, а аромат міцної кави наповнював їхні серця радістю і теплом.