Він — її спокій, вона — його власна отрута.

Захід сонця згас, ніби хтось натиснув на відведену для цього кнопку. Низько над самою землею нависли свинцем налиті грозові хмари. Повітря повсюди просякло незрозумілою, бридкою цвіллю. Все було довкола надто похмурим, надто темним.

 Альона стоїть біля відкритого вікна, поклавши долоні на прохолодне підвіконня, не мала сили відірвати погляд від чорного небосхилу. Вона так довго дивиться на небозвід, що їй починає здаватися, ніби гострі дахи багатоповерхівок накололи хмари. Місто не кваплячись засинало, вся рутина довкола припинялася. Яскраво загорілись вуличні ліхтарі.

Альона відчуває розчарування і водночас полегшення. На підвіконні лежать м'ятні жуйки, їй хочеться запхати весь вміст пачки в рот, ніби це могло допомогло їй нормально вдихнути. Від емоційного напруження її пульс то частішає, то сповільнюється. Вона погано спить ночами, у неї немає апетиту, її мучить безсоння.

На годиннику без чверті шість. На вулиці практично світло, ранкова прохолода поєднується з тонкими нитками ледь вловимого серпанку.

 Платон стоїть кілька хвилин біля дверей під'їзду, ніби зважує все за і проти. Він дивиться на залізні двері, не наважується зробити крок, думки його плутаються. Він думає про Альону, про її голос, очі, волосся, про ніжні її дотики. Вона надто приваблива. В останні дні він знову і знову прокручує в голові їхню останню розмову.

— Я тобі подобаюся?

      Альона дивиться прямо в очі, ніби намагається розглянути, що ж ховається за байдужим поглядом Платона. Можливо, шукає залишки його якихось почуттів. Але там пусто. Альона придушує роками відчай, що накопичився, який роз'їдає її зсередини, ніби черв'яки. Вона нервово закушує обвітрену губу, чекає на відповідь. Знає, що даремно, знає, що не почує нічого доброго, і все одно вона переступає проведену межу Платоном.

— Відчепись, — шипить невдоволено хлопець, — дратуєш!

Альона його втомлює, діє на нерви. Платон не любить, коли вдираються у його особистий простір. Не любить, коли Альона ставить йому дурні запитання. Він взагалі не любить надмірно набридливе дівчисько, що вічно тягається за ним по п'ятах. Лютить, коли викидає тільки куплену пачку цигарок і будить вранці ніжними поцілунками. У Платона немає жодної краплі романтики, почуттів. Йому просто інколи зручно. Не більше, не менше. Він не став вибачатися. Не такою він був людиною, навіть не показав, що жалкує про свій вчинок.

Платон стомлено проводить по обличчю рукою, ніби намагається стерти спогади. Все марно. Відсутність її голосу, поцілунків, дотиків… вона й справді зникла. Розуміння прийшло через три дні. Альона стала його залежністю, що отруювала сильніше цигарок. Альона – його звичка. Поганою і недолуга звичка, без якої йому кепсько.

Платон натискає на кнопку дзвінка і в той же момент здригається від своєї дії. Почувається п'ятнадцятирічним підлітком. У динаміці лунає голос Альони.

 Він скучив.

— Алло?

— Це я.

 Тиша.

Платону здається, що він чує рване дихання Альони. Його це розбурхує, змушує кров вирувати.

— Я ...

— Я не займу багато твого часу, — перебиває Платон.

      Знову тиша.

— Добре, — здається Альона.

 Гудить електронний замок, і Платон відчиняє двері. Він швидко піднімається сходами, двері у квартиру вже були відчинені. Миттю –  і ось він напроти Альони. Він зазначає, що вона трохи бліда, обличчя схудло, під очима мішки. Він причина її поганого самопочуття, Платон це точно знає. Йому стає ніяково. Він не хотів їй нашкодити, це вийшло якось само собою.

Альона дивиться на Платона і почувається парашутистом, який щойно здійснив перший стрибок. Кров стукає у вухах, серце начебто гулко б'ється об ребра. Вона ще не розлюбила. І навряд чи розлюбить...

 Перші десять хвилин вони сиділи мовчки на кухні. Платон пив чорну каву, Альона – зелений чай. Обидва не насипали у чашки цукор.

— Світанок, — першим почав говорити Платон, — перед сходом сонця, є найтемнішим часом доби, — тихо він бурмоче собі під ніс. — Я ніколи цього не помічав, доки не почав прокидатися рано.

Альона завмирає як вкопана, не наважуючись перетнути цей кордон, хоча вже не раз його переступала. Вона розуміє, до чого він хилить, що намагається сказати.

— Знаю, — намагається вона рівно вимовити.

— Я кинув палити.

— Молодець, — хвалить вона.

— Альона, я не можу так, — обережно кладучи на її руку свою, вимовляє він. — Я повний ідіот! — зізнається Платон..

— Мій ідіот!

Посмішка торкається її губ. Платону складно висловлювати свої почуття, іноді він грубий, необтесаний, а іноді до чортиків сентиментальний, особливо о шостій ранку на кухні. Альона сонно схиляє голову на його плече, а він ніжно торкається губами її чола.

 Він – її спокій, вона – його власна отрута.