Я тебе кохаю

Вітер ходив над полями, як самотній пастух. Він гнав хмари, що нагадували розірвані крила, і несміливо торкався верб, які вже сивіли від втоми. Десь унизу текла річка — повільна, широка, як подих землі. На її березі стояло село, загублене серед пагорбів, де кожен ранок починався не зі співу півнів, а з гуркоту далекої війни.

Магда вийшла з хати, прикривши плечі старою шаллю. Вона слухала тишу, якої не було. Над річкою стелився дим — чи то від хати, чи від згорілого складу біля станції, вже ніхто не розрізняв. У повітрі стояв запах страху й попелу. Але дівчина все одно посміхалася — тихо, ледь помітно, так, ніби посмішка могла бути молитвою.
Їй було двадцять. Двадцять — у час, коли дні рахують не по календарю, а по тому, хто ще живий.
Батько її був ковалем, руки чорні від вугілля, але