Частина ІІ. Майбутнє — Там, де все повторюється

Розділ 6. Місто без неба

Рік 2143.
Місто спало, якщо цей стан можна назвати сном. Небо давно закрили металеві куполи — над кожним районом своя оболонка, свій клімат, свої хмари, штучно створені машинами. Сонце бачили лише обрані — ті, хто жив нагорі, у білих вежах. Решта мала лише світло екранів.

Юрій ішов вузькою вулицею Сектору 9, де колись були будинки, а тепер — тільки склади даних. Вітер гудів крізь трубопроводи, і його відлуння нагадувало голос минулих віків.
Він був архівістом. Його робота — видаляти.
З кожним днем — все більше й більше старих спогадів, листів, зображень, голосів. Минуле тут вважали небезпечним: воно викликало емоції, а емоції — це розлад системи.

На зап’ясті Юрія світився код — AR-27841. Людське ім’я збереглося тільки на старих документах. Він не носив його відкрито. Не можна було.
І все ж, щоночі, коли в місті вимикали світло на кілька хвилин технічного оновлення, він писав його пальцем у повітрі, над своїм робочим столом.

> Ю-рій.

Він не знав, чому робить це.
Просто відчував: у цьому слові щось живе. Щось справжнє.

---

Його кабінет був у старій частині Центру збереження. Місце, куди не заходили без дозволу. Там стояли тисячі капсул пам’яті — маленькі прозорі контейнери, у яких зберігали фрагменти минулих століть.
Колись ці капсули створили, щоб вивчати історію. Потім вирішили — історія небезпечна. І архівістів навчили стирати її.

Юрій натис клавіші на терміналі.
На екрані з’явився черговий список об’єктів для ліквідації:

> "Архів. Сектор L-03. 20 ст. / Україна / Файли: особисті листи, фото, щоденники."

Він відкрив перший файл — лише на мить, щоб звірити номер. Але зображення застигло перед очима.
Молода жінка. У світлій хустці.
Очі — темні, глибокі, з поглядом, який неможливо було забути, навіть якщо ніколи не бачив.
Під фото — напис від руки:

> “Магда. 1943 рік.”

Його серце зупинилося.
Не страх. Не подив.
Щось інше.
Тепло, яке прокотилося грудьми, як хвиля, що розбиває лід.

Система пискнула попередженням:

> «Небезпечний емоційний відгук. Рекомендовано паузу.»

Юрій вимкнув сигнал.
Провів пальцем по екрані, ніби хотів доторкнутись.
І вперше в житті прошепотів слова, які не мав права вимовляти:

> — Я… тебе… знаю.

---

Удома він не міг заснути. Його кімната — стерильна, без жодного предмета, що нагадував би про минуле.
Та думка про ті очі не відпускала.
Звідки він її знає?
І чому, коли дивиться на те обличчя, відчуває біль, якого не може пояснити жодна база даних?

Він знову відкрив файл. Фото. І раптом помітив — на звороті, ледь помітно, було ще кілька слів, записаних чорнилом:

> “Я тебе кохаю.”

Система одразу заблокувала екран.

> «ЗАБОРОНЕНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ: КОХАННЯ.
Порушення протоколу 7/Е.
Рекомендовано очищення пам’яті користувача.»

Юрій сидів нерухомо.
Він міг натиснути “Так” і все забути.
Але натиснув “Ні”.

Екран згас.
Та в його серці залишилось світло.
І воно вперше за багато років нагадало:

> Він — живий.

---

Наступного ранку Юрій вирішив порушити ще одне правило.
Він відкрив заборонений сектор архіву — там, де зберігалися матеріали, які мали бути стерті ще сто років тому.
І серед них він знайшов те, що змінить усе.

Папку з назвою:

> “Щоденник М.”

Він торкнувся її — і система спитала:

> “Ви впевнені, що хочете відкрити?”

Юрій відповів пошепки:

> — Так.

---

У темряві екран освітив перші рядки старим шрифтом:

> “24 березня 1943 року.
Я зустріла його біля криниці.
Його звали Юрій.
Я не знаю, чи побачимося знову. Але якщо хтось колись знайде ці записи — знай, я його кохала. І це було правдою.”

Юрій сидів мовчки, не рухаючись.
У його очах блиснула сльоза — перша, яку ця система не могла стерти.

---

> Іноді минуле не зникає. Воно чекає, доки ми навчимося знову відчувати.

---

Розділ 7. Обличчя у пам’яті

Світ довкола став іншим — хоч виглядав так само.
Юрій ішов до архіву звичними вулицями, серед металевих фасадів, холодного скла й світлових панелей, але тепер він бачив — під цим усім було щось живе.
Кожна тріщина в бетоні нагадувала про траву, що колись тут росла.
Кожна тінь нагадувала обрис людської душі.

І кожного разу, коли він заплющував очі, бачив її — Магду.
Не як образ на екрані, а як спогад, який не міг би мати.
Сон, що пахнув димом, водою і голосом жінки, котра колись співала біля річки.

---

У Центрі все, як завжди, було стерильно.
Ряди капсул пам’яті світилися м’яким світлом, ніби безтілесні душі чекали на суд.
Юрій підійшов до секції L-03 — тієї, де знайшов щоденник Магди.
Він провів карткою, але система видала червоне попередження:

> "Доступ обмежено. Об'єкт передано до Відділу когнітивної безпеки."

Юрій застиг.
Це означало, що хтось помітив його нічне втручання.
І тепер — Магдині записи будуть знищені.

Він глибоко вдихнув і озирнувся.
У кінці зали стояла жінка — співробітниця. Висока, у сірому халаті архівіста. Вона дивилася на нього уважно.
— Ви шукаєте сектор L-03? — спитала.

— Так, — відповів він. — Мені потрібен доступ.

Вона підійшла ближче. Її рухи були повільні, обережні.
— Ви не повинні були знати про цей сектор.
— Знаю, — сказав він. — Але там є щось… важливе.

Вона довго дивилась на нього, потім прошепотіла:
— Ви бачили її, правда?

Юрій спинився.
— Її?

— Жінку з фотографії. — Вона зробила крок уперед. — Магду.

Його серце вдарило сильніше.
— Звідки ви знаєте її ім’я?