Розділ 1. Село над річкою

Вітер ходив над полями, як самотній пастух. Він гнав хмари, що нагадували розірвані крила, і несміливо торкався верб, які вже сивіли від втоми. Десь унизу текла річка — повільна, широка, як подих землі. На її березі стояло село, загублене серед пагорбів, де кожен ранок починався не зі співу півнів, а з гуркоту далекої війни.

Магда вийшла з хати, прикривши плечі старою шаллю. Вона слухала тишу, якої не було. Над річкою стелився дим — чи то від хати, чи від згорілого складу біля станції, вже ніхто не розрізняв. У повітрі стояв запах страху й попелу. Але дівчина все одно посміхалася — тихо, ледь помітно, так, ніби посмішка могла бути молитвою.

Їй було двадцять. Двадцять — у час, коли дні рахують не по календарю, а по тому, хто ще живий.
Батько її був ковалем, руки чорні від вугілля, але серце чисте. Мати — тихою тінню ходила селом, збираючи чутки і надії, як зерна на осінньому полі. А Магда співала. Коли навіть не було хліба, вона співала. Голос її линув над річкою, і здавалося, що сама вода починає дихати інакше.

Того ранку вона несла відро до криниці. Під ногами рипів сніг — березень був пізній, і земля ще не прокинулася. Вона нахилилася до води й побачила своє відображення: обличчя втомлене, очі — як дві краплини темного неба. Але там, у глибині, щось блиснуло. Чи то промінь, чи то відблиск зірки.

Магда подумала:

> «Якщо десь є Бог, він, мабуть, сьогодні мовчить. Але, може, слухає.»

Вона зачерпнула воду й уже збиралася йти, коли почула — кроки.
Тихі, нерівні.
Хтось ішов з лісу, спотикаючись, немов несучи на собі тягар усього світу.

Магда зупинилася. Серце вдарило раз, другий. З-за дерев вийшов чоловік. Молодий, у порваному плащі, з перев’язаною рукою. На обличчі — кров і пил. Очі — сині, холодні, як сама річка, і водночас живі.

Він ледве тримався на ногах.
— Води... — прошепотів він, майже без голосу.

Магда підбігла, підняла відро, піднесла йому. Чоловік зробив ковток, потім другий — і впав на коліна, ніби вода була для нього святим вином.

— Ви… хто ви? — запитала вона тихо.

— Юрій, — відповів він, не піднімаючи очей. — Я… не повинен був сюди йти. Але ноги самі привели.

Магда мовчки поклала руку йому на плече.
— Якщо вже прийшов, значить, треба було.

Він підняв погляд — і в її очах побачив не страх, не жалість, а щось інше.
Світло.
Те, що не гасне навіть серед руїн.

За їхніми спинами пролунав далекий вибух. Земля здригнулася, і з гілок посипався сніг. Магда не здригнулася. Вона тільки сказала:
— Ходімо. У нас є хата. І трохи тепла.

І він пішов за нею.
Так почалося те, що згодом назвуть дивом.
А поки — просто кроки двох людей по холодній землі, між війною і життям, між страхом і надією.

Розділ 2. Юрій

Він прокинувся від запаху диму. Але то був не запах пожежі — то був дим з глиняної печі. Теплий, домашній, такий, якого він не чув, здавалось, вічність.
Очі повільно звикали до світла. Стеля — низька, дерев’яна. На стіні — образ Матері Божої. На столі — миска з водою, рушник, старий глечик із м’ятою. І тиша, у якій навіть годинник боявся цокати.

Юрій поворухнувся й відчув, як щось стискає його бік. Рана пекла, але була перев’язана чисто — не так, як у польових умовах, де кожен бинт — це шмат сорочки. Тут була жіноча рука, турботлива, акуратна.

Двері відчинилися. Увійшла вона.
Магда. У білій сорочці, з розпущеним волоссям, у руках — глечик з водою.
Її кроки були такими тихими, що він спершу подумав: сниться.

— Ви живі, — сказала вона просто, ніби констатувала факт, але очі світилися полегшенням. — Я боялася, що не доживете до ранку.

— А ви… — він ковтнув сухе повітря. — Ви врятували мене.

Магда знизала плечима.
— Я лише напоїла водою. Бог, мабуть, дописав решту.

Юрій спробував підвестися, але біль прошив тіло, і він знову ліг.
Вона нахилилася, поклала руку йому на груди.
— Не треба. Ще слабкі.

— Де я? — запитав він, важко дихаючи.

— Це село Забріддя. Далеко від фронту, але все одно чути, — сказала вона. — Тут усі втомились боятися.

Він кивнув.
— Я втікав. Наш загін потрапив у засідку. Залишилося троє… Я — єдиний, хто дістався лісу.

Його голос затремтів. Не від страху — від спогадів. Перед очима знову спалахнув вогонь, крики, кулі, чорна земля, яка ковтала друзів.
Магда мовчала. Вона не питала нічого. Лише сиділа поруч, як світло, що не вимагає пояснень.

Потім тихо сказала:
— У вас очі, як у тих, хто бачив занадто багато. Але вони живі. Це добре.

Він усміхнувся ледь помітно.
— Ви перша, хто це сказав.

---

Вечорами, коли за вікном вітер гойдав стару вербу, вони сиділи біля печі. Вона ліпила з тіста коржі, а він дивився, як її руки рухаються в ритмі, знайомому з дитинства — ритмі дому, якого в нього більше не було.

— Ви не боїтеся, що вас знайдуть? — спитала вона одного разу.

— Я боюся іншого, — відповів він. — Що не знайду більше себе.

— Себе можна знайти тільки тоді, коли не тікаєш від серця, — сказала Магда. — Навіть коли світ валиться.

Він подивився на неї довго. І зрозумів, що це перша людина за довгі роки, з якою йому не хочеться брехати.

---

Коли він зміцнів, допомагав по господарству. Колол дрова, лагодив дах, носив воду. Вона сміялася, коли бачив, як він невміло тримає сокиру.
— Солдат, а не може впоратися з дровами!
— Солдат воює, — усміхався він, — а мирне життя забуває навіть меч.

Так минали дні — прості, як хліб, і теплі, як молоко з вечірньої дійки.
І щоночі Юрій не міг заснути. Бо знав — завтра може не настати. Але якщо навіть не буде завтра — він хоче пам’ятати цю жінку. Її голос, її руки, її очі, що дивляться так, ніби бачать душу.

---

Одного разу, коли вони стояли на березі річки, Магда сказала:
— Ви знаєте, іноді мені здається, що люди не випадково зустрічаються. Щось їх веде.