Частина ІІІ. Перетин — Межа між світами

Розділ 11. Дзеркало часу

Юрій стояв перед величезним пристроєм, який більше нагадував старовинне дзеркало, ніж машину.
Воно виблискувало холодним блакитним світлом, а усередині, замість відображення, мерехтіли обриси минулого: село, річка, стара криниця, люди, які давно відійшли в пам’яті.

— Ти впевнений? — тихо спитала Аліса. — Після цього повернення немає гарантії. Минуле… воно не любить, коли його змінюють.

— Я мушу, — відповів Юрій. — Я маю побачити її, відчути її. І, можливо, змінити дещо.

Він зробив крок уперед. Дзеркало почало коливатися, як вода під вітерцем. Світло обернуло його, розтягнуло, і відчуття було схоже на падіння — не в простір, а у час.

---

Коли він відкрив очі, сонце світили над річкою, а запах землі і трави пронизував усе тіло.
Він стояв у минулому. 1943 рік. Село було живим, люди — справжні, а війна відчувалася у віддалених гуркотах.

І там, біля криниці, стояла вона.
Магда.
Жива, дихаюча, співаюча, як колись. Ті самі темні очі, той самий світлий погляд, який він бачив у всіх своїх снах і записах.

— Юрій? — її голос здригнувся. Вона не могла знати, що це він. Але щось у його погляді нагадувало: він той самий.

— Магдо… — промовив він. Серце билося так швидко, що здавалося, час теж пришвидшився. — Я прийшов.

Вона кинулася вперед. Він відчув тепло її рук, аромат волосся, шелест тканини сорочки.
— Ти… ти звідки? — запитала вона, розгублено, але з надією.

— З майбутнього, — відповів він, і це прозвучало дивно навіть йому самому. — Але це неважливо. Важливо, що я тут. І що ми маємо шанс…

Її очі наповнилися сльозами.
— Шанс на що?

— На нас, — сказав він. — На кохання, яке пройшло крізь століття. На слова, які не можна стерти.

---

Вони сиділи біля криниці до заходу сонця, і Юрій розповідав їй усе: про майбутнє, про заборони, про те, що її любов пережила століття, щоб з’єднати їх знову.
Магда слухала, і кожне слово було як магія. Вона не могла повірити, але серце знало: це правда.

— Тоді ми змінимо історію? — тихо запитала вона.

— Не змінимо, — відповів він. — Ми просто зробимо так, щоб любов перемогла.

І у цьому світі, де час здавалося керував усім, вони вперше дозволили собі забути страх.

> Минуле і майбутнє зустрілися у їхніх руках.
І серце, яке пам’ятало, більше не брехало.

Розділ 12. Тінь війни

Вітер носив запах попелу і пороху.
Село над річкою, яке здавалося затишним після того, як Юрій повернувся, знову наповнилося тривогою. Далеко чути гуркіт, як перед бурею.
Юрій стояв біля Магди, тримаючи її за руку, відчуваючи кожен удар її серця, що відлунював у його грудях.

— Вони наближаються, — тихо сказав він, і в голосі лунала напруга, яку не міг приховати.
— Ми що будемо робити? — запитала Магда.

Юрій глянув на небо, на віддалені чорні хмари.
— Ми повинні сховатися, поки не пройде небезпека. І берегти один одного.

Вони пробиралися стежкою, що вела в ліс, але серце Юрія не давало спокою.
Він пам’ятав цю землю: кожен поворот, кожну ямку біля криниці. Минуле було живим, і тепер, коли війна знову наздоганяла, він відчував тягар відповідальності.

— Юрію… — тихо промовила Магда, коли зупинилися у затінку дерев. — Я боюся.

— Я теж, — відповів він. — Але страх не зможе нас розділити. Я не дозволю.

У лісі вони знайшли стару печеру, затишну, але темну.
Там вони сховалися від гуркоту війни, від пострілів і криків.
Юрій накрив Магду плащем і сів поруч.

— Ти відчуваєш це? — спитав він.
— Що?
— Тепер війна близько. Але я тримаю тебе тут, і це важливіше за все.

Магда сховала обличчя в його грудях.

> Серце б’ється поруч із серцем.
І навіть війна не може цього знищити.

---

Вони сиділи так довго, поки гуркіт не віддалився.
Юрій знав: це лише перше випробування. Ще будуть дні, коли доведеться тікати, ховатися, робити складний вибір, щоб зберегти кохання.
Але зараз він тримав її руку, і цього було достатньо.

— Ми виживемо, — сказав він, стискаючи її руку.
— Бо любов — сильніша за війну.

І у темряві печери, серед тривог і страху, вони вперше дозволили собі відчути спокій.

> Спокій, який належав лише їм двом.

Розділ 13. Сльози і зірки

Ніч опустилася над містом під куполом.
Вулиці були порожні, лише лампи мерехтіли, кидаючи холодне світло на металеві фасади.
Але всередині Юрія та Магди все пульсувало теплом і світлом, як у далекому минулому, біля криниці, серед зелених полів і зірок.

Магда сиділа на краю старої тераси, дивлячись угору.
— Юрію… — її голос тремтів. — Я не думала, що колись знову побачу небо. Небо, що належить мені… і нам.

Юрій стояв поруч, тримаючи її руку.
— Тепер ти можеш дивитися на нього скільки завгодно, — сказав він. — Ми вижили. Ми разом.

Але вона відвернулася, і сльози покотилися по її щоках.
— Це все так чудово, — прошепотіла вона. — Але я боюся. Боюся, що світ забере нас знову.

Юрій обійняв її, притискаючи до себе.
— Сльози не означають слабкість, — сказав він. — Вони означають, що ти жива, що ти відчуваєш, що любиш. А любов — сильніша за страх.

Вона подивилася на нього крізь сльози, і він побачив у її очах те саме світло, що колись змусило його серце пам’ятати її століттями.
— Я боюся втратити тебе, — зізналася вона тихо.

— Тоді тримайся за мене, — сказав Юрій. — Як би далеко ми не були, як би складно не було… Ми будемо разом.

Вони підняли голови, дивлячись на купол над містом.
І там, серед штучного неба, промайнула маленька зірка — та сама, яку він бачив у криниці століття тому.

— Ти бачиш? — прошепотів Юрій. — Це знак.

Магда кивнула, витираючи сльози.

> Сльози і зірки.
Біль і надія.
Страх і любов.