Я заходжу в будівлю, наче несу за собою бурю. Будь-який косий погляд — і я готовий розірвати людину на шматки. Тінню йде Марат, начальник охорони: він відчуває мій стан і мовчить, надто добре знаючи подробиці мого життя.
— Наташо! — мій голос гучно лунає по поверху, щойно ліфт відчиняє стулки.
Відповіді немає.
— Де тебе носить? — кидаю роздратовано.
Кабінет відімкнений. Біля столу для нарад - головний бухгалтер Ніна Русланівна.
— Ну? — вимовляю холодно.
— З чорного рахунку списано двісті тисяч євро, — протягує виписку.
Я завмираю на секунду, ковтаю лють і знову кричу:
— Наташо!
Але замість неї у дверному прорізі Марат. Він протягує мені складений аркуш. На папері лише один рядок: «Не шукай. Я не відповім на запитання: „Чому?“»
Зминаю аркуш…
Ти відповіси! І не тільки на це запитання…