Він повторює собі, що це лише параноя.
Але в його параної є жіноче обличчя.

Десь між тишею забутих бібліотек, напівтемними коридорами психіатричних відділень, картиною, що затрималася довше, ніж дозволяє пам’ять, і старою історією кохання, яка й досі повільно кровоточить у теперішньому, він починає осягати моторошну можливість: його переслідує не минуле. Його вивчає хтось, хто знає це минуле надто добре.

І коли правда нарешті виходить на поверхню, вона не відчувається як одкровення. Вона відчувається як упізнавання.

Він ніколи не боявся своєї параної.
Він був до неї залежний.