Щоденник самотності

Андрей Романенко (Black Silver)

15.02.2026, 23:12:25

Як і казав, я прочитав книгу до кінця.
Відчувається, що це не “збірник правильних думок”, а ваші щирі емоції й висновки, які народилися з реального прожитого досвіду. І це подано своїм голосом.
При цьому я не можу сказати, що погоджуюся з кожним акцентом. У кожного свій шлях і свій набір взлетів і падінь за плечима: щось із ваших тез я б доповнив, з чимось посперечався, а деякі моменти — взагалі сформулював би інакше. Але саме в цьому й сила саме Вашого стилю подачі тексту: читаючи я не просто “пережива” або “переосмислював”. Я зловив себе на думці, ніби почав внутрішню розмову з авторкою, ніби ми по черзі наводимо один одному аргументи й уточнення. Для мене це дуже незвичний ефект: коли книжка не нав’язує, а провокує мислити й відповідати, коли створюється"діалог", а не монолог від автора читачу.

Андрей Романенко (Black Silver)

07.02.2026, 13:16:27

Вступ мені справді сподобався — щирий, емоційний, навіть, я б сказав, потужний. У ньому багато внутрішньої оголеності й чесності, яка не грає на ефект, а просто говорить.
Читаючи, я мимоволі проводив паралелі зі своїм досвідом. Мені, напевно, більше пощастило. Я виріс у любові та піклуванні — але це було не те піклування, коли за тебе роблять усе. Це було піклування, в якому тебе вчать: як триматися, як думати, як відповідати за свої рішення.
Більшу частину дитинства я провів із бабусею та дідусем, поки батьки влаштовували своє життя. Коли ми переїхали у власну квартиру, мені вже було вісім, а молодшій сестрі — рік. Батьки нас любили, але забезпечення родини стояло на першому місці. Вони працювали, і з десяти років я щоранку відводив сестру до дитячого садка, а потім забирав її.
Так сталося, що я доволі рано навчився нести відповідальність не лише за себе, а й за інших. Іноді на мене залишали ще й сина маминих знайомих — просто тому, що більше не було на кого. Це не виглядало подвигом, це було нормою.

Оксана Дичка

07.02.2026, 19:53:05

Початок дійсно одночасно тихий, майже шепіт, але дуже голосний шепіт, яки відлунюється в кожній частині власного Я...

Оксана Дичка

07.02.2026, 20:14:50

Дитинство... Я його навіть не пам'ятаю... Майже не пам'ятаю, бо там не хочеться знову бути та знову згадувати себе... тим самим нікому непотрібним гидким каченям... яке згодом виросло в ту саму... жирну гуску))))

Оксана Дичка

07.02.2026, 20:22:20

Ніколи не озиралася назад, ніколи останніми роками, як не десятиліттями я не намагалася зрозуміти що, чому і що до чого. Я чомусь себе привчила, що то все неважливо. Длубатися в собі, перебирати те все, як ото приказка "не чіпай г..., воно смердіти не буде", як не длубатися в собі то і боліти нічого наче не повинно, нащо дивитися назад, коли все що позаду там і лишиться, головне не втрачати надію та дивитися вперед, але розумієш, що не завжди бачиш сенс дивитися в отой перед, бо навіть не знаєш, чи хочеш ти бодай чогось в цьому житті... Як в ставишся питанням самому собі "для чого ти взагалі живеш?", і коли мене запитали про це таки другі, я відповіла "щоб одного прекрасного дня здохнути..."

Іванна Роман

01.02.2026, 15:44:11

В цьому профілі є зазначена моя електронна адреса, мені дуже буде цікаво послухати ваші історії, прожити можливо частково з вами ваш досвід.
Я розумію що розповідати свою біографію в книзі насправді може не кожен.
Насправді нам дуже важко відкритися своїм близьким або друзям. Інколи набагато легше взяти і просто написати комусь, кого ти ніколи не побачиш в житті і просто вилити душу

Іван Павелко

01.02.2026, 15:38:32

Да уж, є над чим замислитися, я прожив не так мало, тамвсе життя жив для когось, мало коли думав за власний добробут, люди які жели біля мене, вони жили для себе біля мене.
Я переживав за них, турбувався ,в очі вони були іншими та за спиною просто насміхалися, так шкода що я раніш цього не зрозумів, дякую за продовження ,дуже повчально та зрозуміло, та чк би ти не біг а часу свого не доженеш, і це реальність, скажи 100 раз халва, хіба стане від того в роті солодко? Ні, тому навіщо жити в ілюзіях що люди тебе зрозуміють, люди оскджують тебе тільки за те бо хтось за тебе розповів і їм не має різниці чи то правда, головге що є на чому зупинитись тамкістки помити, але ж люди не розуміють що цим вони беруть на себе відповідальність, та частина моєї долі стає і їхною, дчкую вам буду чекати продовження

Шепіт Місяця

01.02.2026, 09:49:19

Дуже емоційно та цікаво)

Іван Павелко

31.01.2026, 23:25:42

Дуже емоційно та сміливо, напишіть всю історію, у мене в житті було практично теж саме, але я не насмілився написати , та і хтоб зрозумів.

Елія Еванс

01.02.2026, 00:10:19

Вітаю з новинкою! Бажаю успіху книзі♥️♥️♥️

Ромул Шерідан

01.02.2026, 00:27:59

Вітаю з новинкою.✨ Емоційно. Дуже емоційно⚡

Оксана Павелко

31.01.2026, 23:07:35

Вітаю з початком творчого шляху. Успіху книзі і вам великих звершень ʕ⁠っ⁠•⁠ᴥ⁠•⁠ʔ⁠っ