Вступ

Я довго мовчала.

Про те, що боліло. Про те, що змінювало мене. Про те, як падала — і не знала, як піднятись.

Ця книга — не про ідеальне життя. Вона — про реальність. Про те, як я втрачала себе, як відчувала самотність навіть поруч з іншими, як зраджували мої надії, але не зламали мою душу.

Я ділюсь своїм досвідом не тому, що я сильніша. А тому, що знаю: десь є хтось, хто сьогодні на межі. І якщо моя історія дасть тобі надію, силу чи просто відчуття, що ти не одна — я писала її не даремно.

Це не просто книга. Це шлях.

І я йду ним разом із тобою.

народилась у бідності — не тільки матеріальній, а й емоційній. У світі, де любов не завжди мала теплі обійми, де треба було виживати замість того, щоб просто жити.

Змалку я навчилась мовчати. Терпіти. Рятувати інших, навіть коли сама тонула. Зраджувала себе, бо вірила, що так має бути. Вірила, що любов треба заслужити.

Я була жертвою. Була рятівницею. Була тією, хто ніколи не питав себе: “А чого хочу я?”

Ця книга — мій шлях із темряви до світла. Вона про падіння, в яких я шукала відповіді, і про рани, які навчили мене чесності перед собою.

Я більше не граю чужі ролі.

Я не прошу дозволу бути собою.

Я навчилась жити не «заради», а для себе.

І якщо ти читаєш ці слова — знай: твій шлях теж може стати новим.

Ти можеш почати з будь-якого моменту.

Навіть із цього рядка.

моє дитинство було бідне — не лише в речах, а в тиші, яка боліла. Тиші між рідними, тиші замість підтримки. Я дуже рано навчилась відчувати чужі емоції й намагатися «бути зручною». Я ховала свої бажання, щоб не стати тягарем.

Я була дівчинкою, яка мовчить, коли боляче. Якої не питають, чи добре їй. І яка з часом починає вірити, що її почуття — неважливі. Спойлер мої батьки ніколи не казали мені, що вони люблять мене, з роками це не змінилося.

Але найстрашніше — я почала зраджувати себе. Посміхатись, коли хотілося плакати. Терпіти, коли хотілося тікати. Я стала чемною, тихою, «зручною». Але десь всередині почала втрачати себе.

Початок книги буде присвячено — не для того, щоб жалітись. А щоб чесно подивитись у минуле. Бо тільки коли ти визнаєш свою правду, можна почати нове життя.

Я вчилася любити інших більше, ніж себе. Вважала, що якщо я буду хорошою для всіх — мене не покинуть, не зрадять, не кинуть наодинці з болем.

Але кожен раз, коли я відмовляла собі у власних почуттях, у власних потребах — я зраджувала ту частину себе, що хотіла бути вільною, щасливою, живою.

Зрада собі не була драмою одного дня. Це була тиха, поступова втеча від себе. Вона ховалась у «так, я зроблю це для тебе», у мовчанні, у страху сказати «ні».

Я стала психологічно не здоровою — бо жертвувала собою заради інших, прагнула рятувати тих, хто сам не хотів бути врятованим. І в цій ролі загубила себе.

Але це не кінець історії. Це було початком мого шляху до одужання. Бо зрадити себе — це не назавжди. Можна повернутися. Можна вибрати себе знову.

Я звернулася до себе — вперше по-справжньому коли мені було за 30. Слухала свій голос, який довго був заглушений, своє тіло та свої сни. Крок за кроком я зцілювала рани, що здавалося, не загояться ніколи.

Це був нелегкий, але красивий процес. Я навчилася любити себе не за щось, а просто так. І це дало мені сили ставати емоційно здоровою, вільною і справжньою.

Ця частина мого життя — доказ, що будь-яка темрява колись закінчується, якщо ти не боїшся світла, що всередині тебе.

Тепер я живу не в тіні чужих очікувань і страхів.

Я навчуся бути чесною з собою і з тими, хто поруч.

Кожен мій день — це вибір свободи, любові і сили. Я відкрила в собі те, що раніше здавалося недосяжним: внутрішній спокій, повагу до себе і сміливість бути вразливою.

Я хочу, щоб моя історія надихнула тебе. Щоб ти знала — навіть якщо шлях важкий, навіть якщо ти падаєш, ти можеш піднятися. І жити по-справжньому, а не просто існувати.

Твоя сила — у твоїй правді. У твоєму виборі. І я поруч, щоб сказати: ти не одна (можливо не один, якщо мою книгу у руках тримає хлопчик або чоловік).

Це не кінець моєї історії. Це початок нового життя, і воно — твоє.

Отже, почнемо