607
Анотація до книги "Крок, довший ніж життя"
Михайло і Настя кохали одне одного до безтями і одружилися в червні 1941 року. Через два роки Михайло пропав безвісти на фронті, а згодом Настя отримала похоронку. Пройшли роки, вона сама збудувала дім, виростила сина, який ніколи не бачив батька, виховувала онуків. і раптом спокійне життя дружньої родини порушив дивний лист із-за кордону. Це був лист від Михайла...
Що трапилося з Михайлом? Де він був стільки років? Чому мовчав? Чи пробачать його Настя і син? Чи вдасться їм зустрітися через багато років? Дізнаєтеся про це, прочитавши новелу. Приємного читання!
Що трапилося з Михайлом? Де він був стільки років? Чому мовчав? Чи пробачать його Настя і син? Чи вдасться їм зустрітися через багато років? Дізнаєтеся про це, прочитавши новелу. Приємного читання!
16 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДуже чуттєве оповідання! Так, пам'ять і кохання безсмертні!
Lana OO, Це і справді так. Дякую!
Сумна історія.
До болю в душі мені шкода Вашу бабусю. Сильна жінка, котра пізнала великих втрат і мук.
І я ніколи не зрозумію Вашого діда.
Бо, якби йому так сильно хотілося додому і він би так тужив, як і бабуся, то він би знайшов можливість, і не обзавівся там дітьми, тим паче знаючи, що бабуся виховує дитину від нього.
Було легше залишитись у Німеччині з іншою жінкою і жити, не знаючи горя, біди, туги через померлу кохану людину і важкості виховання дитини на самоті.
Низький уклін бабусі, хай прийме Бог її добру душу!
Avisk, дякую за відгук. На жаль, та війна зруйнувала долі мільйонів родин, і моя родина- не виняток. Повернутися в радянський союз із німецького полону і стати ворогом народу було рівноцінно смерті, можливо тому дід обрав все-таки життя, хай і на чужині. Через багато років мені вдалося розшукати його дітей і онуків, моїх кузенів, з якими ми зараз дуже тісно спілкуємося. Моя тітка Анна кожного разу розповідає, що її батько, мій дід, все життя дуже сумував за батьківщиною, сумував за своєю родиною...Але так склалося життя. Я не засуджую діда, а дякую Богу, що маю рідних мені людей.
Нажаль історя знову наче відродилася. Знову почалася війна, і знову чиїсь долі будуть зламані. Дякую за історію, яка зачіпає душу.
Innaturianska, вітаю! так, історія повторюється, і знову зруйновані долі в моїй родині, вже теперішньою війною. Бережіть себе! Дякую за відгук.
Вперше, я ледь не плакала від прочитаного в Букнеті (
Дуже прониклива, зворушлива, до болю сумна історія (
Як вчасно я на неї натрапила. Не дарма, вирішила спочатку прочитати її (
Реалії сьогодення (
Lana Deniz, Від усвідомлення того, що це відбулось насправді, серце стискається ще більше;(((
Як же гарно, сумно, проникливо! Ця історія мені близька. Дуже відгукнулось. Дякую Вам!
Тетяна Котило, Дякую за відгук. Дуже рада, що історія Вам сподобалася . Вона написана серцем, тому що розповідає про моїх рідних.
Як гарно написано, правдиво. Мені близька ця історія, бо моя бабуся теж чекала все життя свого чоловіка, який так і не повернувся з фронту. Низький уклін таким жінкам, справжнім героїням...
Lily Lemur, Дякую за відгук....Нажаль, це історія цілого покоління...і їх трагедія... Я уявляю як важко було моїй бабусі все життя прожити самій, ростити сина, ховати від сторонніх очей те фото, яке дід надіслав з Німеччини через бангто років, як важко було моєму батькові жити без батька все життя, знаючи, що в нього інше життя, інша сім'я...Але в той же час я прекрасно розумію діда- коли закінчилася війна, йому було 30, тобто він був навіть молодшим, ніж зараз я...Повертатися в країну, де на військовополоненого не чекало нічого хорошо, дійсно, було дуже небезпечно...Але зараз у мене є рідні, яких я знайшла в Німеччині і за зустіч з якими я дякую Богу.
Неймовірно сумно. історія проникає в душу.
Я б сказала – нажаль справжнього кохання мало. Вона ж йому зберегла вірність. Але не нам судити.
Історія про те, як маленькі дрібниці несуть не меншу фатальність. Та мабуть так і мало бути і краще, що не продовжилося спадкування. Це був би уже зовсім інший більш і з краплинами ненависті уже саме до нього. Можливо на іншому світі , як ви і сказали –почнуть усе з початку.
Красиво описано, стисло, але з образними моментами. Особливо сподобалося закінчення.
Дійсно усе колись, як і у перше– буває в останнє.
Мабуть лише народження і смерть єдині випадки, коли в перше і в останнє в один момент
Сподобалося. Вражена . Тому і поділитися більш розгорнуто враженнями.
Дякую. Успіх.
Lana Deniz, Дя і вам. У житті нажаль не так легко повернути сюжет , як у книзі.
Сподіваюся я нікого не образила.
я теж написала сумні історії. Одна теж х життя.
Дякую, вам також натхнення.
Весь час, поки читала, плакала. Світла пам'ять вашим бабусі та діду!
Сафо Мелі, Дякую...
Дуже гарно написано. Прямо за душу бере )
Лео Нур, Дякую за відгук, Це реальна історія нашої сім'ї, можливо тому і написана так. Вона була написана 15 років тому, коли я лише починала розшукувати діда і його дітей в Германії. На той час я взагалі нічого не знала про його життя за кордоном, і писала інтуітивно про те, що Михайло в спекотний європейський полудень сидить в білому костюмі, закинувши нога на ногу...Після довгих років пошуків, в цьому році мені нарешті вдалося розшукати доньку діда, Анну, мою рідну тітку, а також її дітей. Серед багатьох світлин, які мені надіслала тітонька в Телеграм, вражала одна, на якій дід сидів в білому костюмі, закинувши нога на ногу в європейський спекотний день...
дуже емоційне оповідання)
Наташа Горецька, Так, емоційне. Це історія кохання моїх дідуся і бабусі, обпалена і зруйнована війною. Зв'язок з дідом було втрачено, а потім я шукала своїх рідних в Німеччині більше двадцяти років, і лише в цьому році мені дивом вдалося розшукати їх. Це справжнє щастя, знати що десь далеко живуть рідні люди.
Гарне оповідання. Щемне й глибоке. Отаке воно -- кохання. Отаке воно -- життя...
Тіна Пак, Дякую!
Схвилювало до глибини душі... Мої мама з татом також перебували у фашистській неволі. Не побоялись повернутись додому. Покарання їм не було, оскільки в Німеччині опинилися не по своїй волі, примусово. Знайшовся родич, який сказав: дурні, що не лишились у Німеччині, жили б там в шоколаді... Я написала про це - "Якби Ви, мамо, встали...". Дуже близька тема. Дякую!
Lana Deniz, Так, це справжнє щастя...
Сумна історія. Таких багато. І, на мою думку, дуже важливо фіксувати й зберігати їх для наступних поколінь, щоб пам'ятали ціну війни. Щиро дякую за цю розповідь.
Lana Deniz, Це чудово :)
Чомусь до останнього сподівалася на хепі енд, але на жаль...
Таких історій було чимало, в мене знайомі розповідали, важкі часи були, люди, що повернулись, потрапляли в концтабори, їх вважали зрадниками лише за сам факт полону,
добре, що зараз ми переглядаємо багато неправильних тверджень минулої радянської доби!
Гарна мова, тільки почала читати, але приємно.
Щоправда тема розставання не найрадісніша, але формат схожий на автобіографічний)))
Напишу враження по завершенні читання новели, а поки дякую за працю!
Lyudmila Sokolova, Дякую за відгук. Твір дійсно біографічний, це історія моїх рідних дідуся й бабусі. Тема, дійсно, не зовсім радісна, але життєва. Дуже дякую ще раз за відгук, всього Вам найкращого.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати