повний текст

Світлій пам'яті моєї 
                                                                              бабусі Анастасії   
                                                                                                                                        

...Вони  сиділи на валку  запашного свіжого  сіна, лущили соняшникове насіння, сміялися і були щасливими. Вона в рябенькому ситцевому платтячку, що спокусливо облягало її струнку фігурку- юна і безтурботна. Він з мускулистим оголеним торсом, в смішній панамці, зробленій з носової хустинки. Листя акації, що росла неподалік, кидало на них зовсім не рятівну тінь. Їх весь час атакували надокучливі гедзі, комарі та мухи. Повітря дрижало від спеки маревом, десь поряд цвіркотів у траві коник, а в розлогому гіллі дерев щебетали веселі пташки. Цей звичайнісінький  червневий день належав лише їм двом, і вони сприймали це як належне: юність завжди самовпевнена. І ще  вони  знали напевне, що все життя будуть разом, тому що таке кохання, як у них, не вмирає ніколи...
   Літньої зоряної ночі вони пливли крізь мерехтіння зірок до свого щастя. А щастя звалювалося на них божевільною лавиною, вони кохали одне одного, читали вдвох одні книги, мислили однаковими думками і були щасливими. Вона вдягалася в його сорочку і весело сміялася, а Мишко цілував її загорілі стопи, називаючи їх крильцями.  Настя, схрестивши красиві загорілі ноги, ворушила ними, повторюючи порухи крил. Невидимий час проносився крізь них і розносив їх по різні боки ріки життя. Але вона ще не знала про це і все дужче обіймала його за плечі, все дужче притискалася до нього своїм тендітним тілом. А він все міцніше цілував її і пригортав до себе, намагаючись відгородити її від усіх життєвих негараздів. І чомусь саме в цю передсвітанкову пору його охопила незрозуміла тривога і він відчув, як заплакала і завила його душа. Не знаючи що робити, Мишко ще міцніше пригорнув Настю до себе і мовчки слухав цей плач у собі.
   А вранці вони почули страшну новину - почалася війна. Ця звістка чорним хижим птахом  зненацька налетіла на них і перекреслила чорною свастикою їхнє щасливе подружнє життя, яке лише починалося...
   Михайло збирався поспіхом, нашвидку, немов намагався наздогнати долю. А Настя плакала від розпачу та розпуки і не знала, що їй робити далі. Вони прощалися на пероні, він ніжно гладив її волосся, цілував її очі і вуста, цілував її руки, які міцно стискав у своїх. А вона плакала. Він цілував її сльози. Важке прощання, ніби назавжди. Вона боялася, що вже ніколи не побачить його, передчувала це і тому дивилася на нього так, ніби хотіла назавжди закарбувати  в пам'яті його образ. На них дивилися, співчували і плакали. А вони були в цьому метушливому, галасливому і тривожному світі лише вдвох. Для них на мить зупинився час, і кожен з них слухав лише стукіт свого серця.
   Почувся свисток і потяг рушив. Вона бігла по перону, намагаючись наздогнати вагон разом з багатьма іншими заплаканими і нещасними жінками, які за кілька тривожних днів постаріли на декілька років, і ридала.
-Прощавай,- шепотіла вона пересохлими вустами і відчайдушно махала йому услід білою хусткою, зірваною з голови. Довге чорне волосся, зібране у товсту косу, розплелося і розметалося на плечах.- Прощавай!
-Я з тобою не прощаюся! Ти чуєш мене, Насте? Я обов'язково повернуся, тільки дочекайся мене! Я повернусь...- кричав їй крізь відчинене вікно Михайло, протиснувшись крізь натовп таких же, як і він сам, чоловіків, раптово відірваних від своїх домівок. Вони їхали на фронт, їхали захищати своїх дружин, матерів, дітей від клятого ворога, який вдерся у їхню країну, зруйнувавши мирне життя...
   ...Минуло два роки. Два страшних, тяжких роки війни. Але життя не зупинилося ні на мить, і ось вже вона схиляється над дерев'яною колискою, в якій сидить симпатичний малюк і гризе гумову іграшку, яка дивом вціліла в пекельному горнилі війни. Вона змарніла, втомилася, схудла і навіть постаріла, але її можна впізнати - той же знайомий ніжний профіль і родимка на скроні. Вона тривожно вдивляється у вікно, дослухаючись до кожного звуку, кожного шелесту і голосу, притискує малюка до грудей і молить Бога лише про одне - щоб він врятував життя її дитині і коханому. Від нього вже декілька місяців немає жодного листа, жодної звісточки. Вона чекає. З нетерпінням чекає на листоношу, сподіваючись отримати бодай одну хорошу новину. Але новина виявляється страшною- рядовий Лесковський Михайло Антонович зник безвісти в квітні 1943 року.
-Як це - зник безвісти?-шепотіла вона, не вірячи нікому і нічому. Вона вірила лише своєму серцю. А воно їй підказувало, що він живий. А потім почалися довгі дні чекання... Час ішов, а від нього не було жодних вістей. Ця невизначеність була найстрашнішою - в голову приходило безліч страшних думок, уява малювала безліч страшних картин. Та в її серці жила надія на те, що завтрашній день принесе хорошу новину. Проте кожний наступний день приносив лише розчарування, страх і відчай, і вогник надії згасав з кожним днем.
   А потім прийшла похоронка...Для Насті згасло сонце... Мишко любив її безтямно, вона була щасливою, та щастя тривало недовго. Два рочки виповнилося Миколці, коли не стало батька. І він ніколи вже не підхопить його на руки, не засміється своїм веселим сміхом, вже ніколи не побачить вона його зелених очей, вже ніколи його міцні сильні руки не обіймуть її...Ніколи... Смерть входила в її свідомість через це "ніколи". І Настя зрозуміла, що перед смертю безсиле навіть кохання...Про що він думав у останні хвилини свого життя? Якими вони були? Тепер на ці питання ніхто не зможе відповісти...Ніколи... 
   Великі солоні краплі падали на підвіконня. Великі сині очі дивилися в небо, затягнуте густими осінніми хмарами. Здавалося, якщо не стане цього скла, вона зіллється з небом, з дощем і хмарами. Поривчастий вітер жбурнув у вікно жменю осінніх  жовтих листочків, і вони глухо вдарилися об скло. Злякавшись, вона відсахнулася від вікна і притиснулася до стіни. Зрозумівши, що то лише вітер, вона схилилася над колискою - Миколка солодко спав, міцно притиснувши до себе ляльку, зроблену з її колись улюбленого рябенького плаття, і навіть не підозрював, що діється в маминій душі і що діється в світі навколо нього. Впевнившись, що малюк спить, вона голосно промовила ім'я коханого. Тиша відповіла їй своїм крижаним голосом. Михайло був її життям, її повітрям, її світлом, і зовсім не хотілося вірити в те, що його більше немає на цьому світі. У вухах дзвеніло, хотілося плакати, кричати, голосити на весь світ, а ще хотілося прокинутися і розповісти йому цей кошмарний сон. А він, як завжди, скаже, що у всьому винна її подушка, яка йому відразу не сподобалася. Але вона не прокинеться і він так не скаже. Більше ніколи нічого не скаже, тому що він загинув...
   А він в цей час, змарнілий, схудлий і змучений, але живий і нескорений, крізь темряву ночі, втікав із фашистського полону. Позаду був концтабір, попереду- невеличке німецьке селище, жителі якого частенько пригощали в'язнів і підгодовували їх, ризикуючи своїм життям. Його рвни нестерпно боліли, але чоловік вперто повз вперед, стиснувши зуби. Вибиваючись із останніх сил, він добрався до першого-ліпшого будинку і, непритомніючи, знесиленою рукою тихенько постукав у двері.
   Отямившись, побачив біля себе молоду біляву дівчину. Вона привітно посміхнулася і заговорила німецькою. ЇЇ звали Кетрін і саме вона врятувала йому життя, надавши медичну допомогу, а потім переховувала його до того часу, поки радянські війська не звільнили Мюнхен від фашистів. Повертатися на батьківщину було страшно - Михайло прекрасно розумів, що його там чекає доля ворога народу, і тому вирішив залишитися в Німеччині.
   Війна закінчилася. Йому було лише двадцять п'ять. Його рятівниці трішки більше двадцяти. На вулиці буяла весна сорок п'ятого року, а в їхніх серцях несподівано розквітло кохання. Адже вони були такими молодими і такими щасливими...
   І ось вже зовсім інше літо, І Михайло в спекотний європейський день в бездоганному білому костюмі сидить на лавочці в центрі Мюнхена і відпочмває, закинувши нога на ногу. Доля ще тільки починає оберти, обіцяє щастя і любов - та інакше і бути не може: пройшовши крізь пекло війни та концтабору, він впевнений, що вже ніколи не помре.