Безіменна

Вони ніколи не давали мені імені. Імена дають людям. А я — не така.

Медсестри називають мене «мила», «люба», або просто «ти». Лікарі зі мною не розмовляють, лише дають вказівки: «Ця частина — наступна».

Вони кажуть, я диво. Що моє тіло — особливе. Що я рятую життя. Їхні голоси звучать, як зі сну, повторюючи ті самі слова знову і знову, ніби молитву — чи прокляття.

Коли мене вперше забрали, я була зовсім маленька. Пам’ятаю холод. Пам’ятаю світло над столом. Пам’ятаю запах антисептика і гул ламп...