Повернення

Тієї ночі я відкрила двері. Коридор був темний, тишу порушував лише мій подих. Я йшла наосліп. Стіни були бліді, мов шкіра мертвих. І тоді я побачила світло з кабінету. Відчинені двері. Я увійшла.

Всередині стояли шафи. Сотні, тисячі папок. Сині та червоні.

Я взяла одну синю. Всередині — ім’я. Фото дитини. Вік. Дата. Опис процедури. І підпис: «Орган отримано». Внизу — шрам, такий самий, як у мене. Я взяла іншу папку, теж синю. Те саме.

Я відкривала папку за папкою, і кожна ставала ударом у груди. У кожній — ім’я, фотографія, дата операції. Маленькі обличчя з широко розплющеними очима, з надією, страхом, життям. Їх було тисячі. Сторінка за сторінкою, дитина за дитиною.

Я не просто бачила їх — я відчувала їхнє дихання в своїх легенях, їхнє серцебиття в своєму тілі. Вони жили… завдяки мені.

Сльози текли самі по собі. Не від болю — від чогось глибшого. Вперше в житті я відчула, що мої шрами не були марними.

Тоді я взяла червону папку. Її сторінки були важкими, ніби просочені чужим болем. У кожній — ті, хто чекає. Очікують дива. Тримаються за життя, яке повільно згасає. Їхні очі на фотографіях — не просто сумні. Вони благають.  

Я гортала, сторінка за сторінкою, і серце стискалося дедалі сильніше. Раптом я натрапила на знайоме обличчя. Та дівчинка з коридору. Бліда, мов примара, з тінню болю в очах. Саманта Міллєр.

Вона чекала. Можливо, досі чекає. А можливо… вже ні.

Її фото було пошарпаним, кути зігнуті. Я швидко прогортала кілька сторінок. Її звали Саманта і їй було 15 років. Вона чекала. На серце. На моє серце. 7 років. Вона чекала на нього 7 довбаних років.

Я забрала її фото. Воно було зім’яте, з подряпаним кутом, ніби світ сам не хотів визнавати її існування. Та я бачила її. Пам’ятала.  

Я пішла назад. Повільно, як засуджена, що добровільно вертається в камеру. Замкнула за собою двері і поклала ключ на стіл. Нехай побачать. Нехай знають, що я набагато сильніша, ніж здаюсь.

Я лягла на ліжко і поклала фото дівчини собі на груди, туди, де скоро не буде нічого, крім тиші. Саманта... Яке гарне ім'я.

Я не втекла. Хіба я могла?

Бо, можливо, моє існування — це не про втечу, а про жертву. Я народжена не для себе. Я — тінь між життями, голос, якого ніхто не чує, та серце, що б’ється в чужих грудях.

Раніше я вважала себе лише контейнером. Порожньою оболонкою для органів, яку знову і знову розбирають на частини. Але тепер... я бачу інакше.

Я жива в тисячах. Я в їхніх серцях, що стукають, коли вони біжать. В їхніх легенях, коли вони сміються. В їхніх очах, коли вони дивляться на світ, який я ніколи не бачила.

Моя плоть розчинилася в їхньому майбутньому. І, можливо, саме в цьому — мій сенс. Моя безіменна вічність.

Та дівчина з коридору. Вона буде жити. Вона отримає частинку мене. Моє серце. А разом з ним — любов, ім'я і майбутнє.

А я... Я залишуся тут. Не як людина, а як тиша між операціями. Як шрам на чийомусь тілі, про який ніхто не знатиме. Як жертва, яку ніхто не просив, але всі потребували.

Я чекатиму. Доти, поки знову не задзвенить ключ у замку. Поки до палати не зайде медсестра й не скаже тихо, звично:  
— Добрий ранок, мила.  

Вона побачить ключ на столі. Її погляд завмре, очі широко розкриються — і вона подивиться на мене по-новому.  

Я повільно підведусь з ліжка, зроблю крок назустріч і скажу:  
— Я - не «мила». У мене є ім’я. Я — Саманта.

Потім, я знову чекатиму. Чекатиму наступний день, коли настане черговий кінець, який для когось стане початком.