Пошук

Вони ніколи не давали мені імені. Імена дають людям. А я — не така.

Медсестри називають мене «мила», «люба», або просто «ти». Лікарі зі мною не розмовляють, лише дають вказівки: «Ця частина — наступна».

Вони кажуть, я диво. Що моє тіло — особливе. Що я рятую життя. Їхні голоси звучать, як зі сну, повторюючи ті самі слова знову і знову, ніби молитву — чи прокляття.

Коли мене вперше забрали, я була зовсім маленька. Пам’ятаю холод. Пам’ятаю світло над столом. Пам’ятаю запах антисептика і гул ламп.

Я плакала. Медсестра взяла мене за руку й прошепотіла:
— Ти допомагаєш комусь жити.

Я сказала, що не хочу. Вона посміхнулася, наче я пожартувала.

Через кілька годин я прокинулася без нирки. Вона відросла за кілька тижнів. Ось що робило мене «особливою».

Вони казали, це дар. Але ж дар — це те, що ти даєш. А не те, що в тебе постійно забирають, поки ти не забуваєш, як це — бути цілою.

У моїй кімнаті немає вікон. Немає годинника. Я рахую дні за бинтами. Скільки тримаються. Скільки разів я прокидалася в нових.

Одного разу я рахувала шви на тілі, як відмітки на стінах в’язниці. Дійшла до сорока шести. Тоді розридалася.

Вони дозволили мені плакати. Сказали, що це — добре. Це означає, що мій мозок функціонує. Що я ще придатна.

Мене ріжуть за розкладом. Прокидаюсь. Болить. Прокидаюсь знову. Болить ще більше. Мені не дають їсти нічого, крім овочевого пюре. Тільки вода. Ніякого цукру. Ніякого кофеїну. Алкоголю. Жодного задоволення. Тіло має бути ідеальне.

«Ми розраховуємо на тебе», — кажуть вони.

Інколи я бачу інші обличчя. Інших дівчат, таких як я. Одного разу, коли мене везли на чергову процедуру, я побачила її. Бліда. Тонка. Волосся, як тінь. Очі — мертві. Вона була моїм віддзеркаленням. Але тоді ще було дзеркало...

Колись у моїй кімнаті було дзеркало. Я розбила його. Я не могла більше бачити, як на мене витріщається це... створіння. Зшите. Зібране. Регенероване.

Мої сни — єдине місце, де я маю ім’я. Там я біжу полем, де ростуть яблука. Там є сонце. Там ніхто не ріже мене. Там я — ціла.

Але завжди настає пробудження.

Одного разу вони сказали:
— Наступне — серце.

Я посміхнулась. Бо знала — після цього тиждень не чіпатимуть. Я зможу деякий час просто спокійно існувати.

Я пам’ятала відчуття після кожного вилучення. На відміну від болю, який з часом проходив, ці відчуття впивалися в мене, мов щупальця зсередини, і ніколи не відпускали.

Я пам'ятала порожнечу після вилучення сітківки. Не темряву, ні. Темрява — це хоч щось. А там не було нічого, тільки відлуння власного дихання і серцебиття, що здавалося чужим. Коли зір повернувся, я ще довго не могла повірити — що світ усе ще існує, і що він дозволив мені побачити його знову.

Коли я лишилась легень я відчула страх. Не від болю, а від тиші в грудях. Якось дивно, коли ти живеш, але не дихаєш. Коли тіло панічно смикається в пошуках кисню, а мозок спокійно спостерігає зсередини: «Це ненадовго. Потерпи». Потім, коли легені почали виростати знову, відчувала, як щось ворушиться в ребрах. Ніби тебе засіяли — і всередині проросло.

Одного разу їм знадобилось 70% моєї шкіри. Я відчувала вразливість і вона була нестерпною. Не через біль, а через дотики повітря. Кожен подих вітру різав, як скальпель. Мене не можна було торкатися — я ставала сирою, розплавленою. І все ж я дихала. Бачила. Відчувала. Це й було найстрашніше — здатність жити попри все.

Коли вони пішли, я притисла руку до грудей. Воно ще билося. Поки що. Мені стало шкода його, шкода себе. Я не хотіла віддавати його знову.

Я повільно встала і почала ходити по кімнаті, все обмірковуючи. Тіло нило після останньої процедури, але цього разу біль був іншим — живим. Усередині щось шепотіло: біжи. 

Я чекала ночі, доки медсестра прийде перевірити крапельницю. Вона нахилилася, і я обережно сунула руку в її кишеню. Пальці намацали метал — холодний, вологий. Ключ.

Вона нічого не помітила. Просто кивнула і вийшла.

Я стиснула ключ у долоні так міцно, що ледь не проколола шкіру. Я була готова.