Зареєструвалась, переглянула стрічку блогів і зрозуміла, що не вистачає інтерактиву. Корисно не лише для самовдосконалення, але й для знайомств із цікавими авторами. Отож, тема спільного тренування "Містична історія спільними зусиллями".
Правила:
- перше речення, звісно, пишу я)
- кожен бажаючий копіює попереднє(і) речення, дописує одне своє та публікує коментарем
- приймати участь можна незліченну кількість разів
- гілки розповіді також можуть відрізнятись - наприклад, до попереднього речення можуть бути написані два і більше коментарі, отже утвориться дві гілки. Продовжуєте ту, яка вам більше довподоби)
Коли історія буде завершена, я обов'язково опублікую її окремим записом у блозі і вкажу кожного, хто доклав зусиль до створення.
Обіцяю, буде весело!
Перше речення нашої "Містичної історії":
День обіцяв бути звичайнісіньким, але пакунок, який Оксана знайшла на порозі будинку, різко контрастував із різнобарв'ям червневого ранку: чорна обгортка, здавалось, поглинала сонячне проміння, яке щедро лилось із блакитного неба.
55 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійти- Я одною ложкою їм, можу і з одної склянки випити. Тільки швидше, будь ласка.
- Одну хвилинку, пані.
Провідник вийшов з купе.
- Ну що, дорогуші, попались! - зі злорадством в голосі звернулась Оксана невідомо до кого, адже в купе вона була одна. В голові і животі у неї щось жалісно запищало.
Через пару хвилин в купе зайшов провідник. На золотому підносі стояв великий кришталевий кубок з чорною рідиною.
- А мені вона не зашкодить? - поцікавилась Оксана.
- Ні, що Ви! Це небезпечно тільки для теплокровних, - заспокоїв її провідник. - Щасливої дороги, пані.
"А я хіба не теплокровна?" - раптом чомусь подумала Оксана коли провідник пішов. "І куди щасливої дороги?"
- Мені дві порції, будь ласка. І щось, щоб запити.
- Ні... Хоча... Скажіть, а отрута для мишей у вас є?
- ?..
...І потрібно було придумати план.
Який мій найбільший страх? - замислилися Оксана. - Я боюся темряви, боюся мишей (хоча чого їх боятися, тих малих гризунів... Мерзенні маленькі потвори!) О! Я дуже боюся погладшати! Тому завжди вичитую у фейс-буці усілякі новомодні дієти!
Не втигла дівчина так подумати, як у купе зазирнув провідник потягу.
- Чайку бажаєте? - спитав він. - Або може щось попоїсти?
Спецслужби? Але ж я нічим не знаменита, не примітна, одинока жінка, що веде усамітнений спосіб життя. (Ну, хіба Петро часом навідується, якщо вдасться від жінки втекти).
А може саме така і потрібна спецслужбам для виконання якогось завдання? Когось з кандидатів чорнилом облити? Чи... Ні, це занадто. А чому б і ні? Виконавець попадеться, але нікого не видасть, бо нічого не знає, буде розказувати казки не розділяючи сни і реальність.
Може звабити якогось політика чи чиновника, щоб на нього компромат був в вигляді яскравих відеозаписів. (Не дарма ж були сни з сексуальними сценами).
Але ж такі пакунки по всьому світу були? А звідки ти це знаєш? З компютера? Думаєш твій трафік так важко контролювати і вставляти туди при потребі потрібні дані, щоб думала про інопланетян?
А може не спецслужби, а наркомафія вербує таким чином "агентів". Поїдь туди, візьми те, відвези туди. І думай що це гра така. А попадешся, то розказуй казочки про гру.
І як же вийти з цієї халепи? Виконувати команди, щоб уникнути покарань в вигляді кошмарів і з надією на якусь нагороду? Ні, не подобається мені грати в чужі ігри. А що ж робити? До вечора треба щось придумати. Або до одержання наступного пакунка.
- Та ні, ніякої містики тут нема. Просто спеціальний папір з мікрокапсулами сірчаної кислоти. Через деякий час оболонки капсулок руйнуються і кислота обвуглює папір. Напевне і пакунок з такого ж матеріалу.
Оце власне і все, що було в дійсності. Деякою загадкою залишається як пакунки опинялись біля порогу. Але це дрібниці. Можна дроном доставити.
Тепер сни. Якийсь ключ, вокзал, кудись їхала, сексуальні сцени. Повинна щось зробити, інакше залишусь у своїх найстрашніших кошмарах. І як приклад такого - чорні миші, що виїдають мозок.
Мирним, взаємовигідним симбіозом тут і не пахне. Явний примус до якихось дій. І покарання за те, що не відкрила перші пакунки. Отже, хтось мене змушує щось зробити. Добровільністю тут і не пахне. Але хто? І що саме зробити? Та й як їм вдається підсовувати мені такі сни?
Може якісь галюциногени зі здатністю до програмованих видінь? В пакунках? Чи навіть в подушці?
Та в чому завгодно, хоч у чаї.
І хто це мене так на щось мобілізовує?
Інопланетян розглянемо в останню чергу. Спочатку щось реальніше.
Вже на кухні, готуючи собі ранкову яєчню, Оксана трохи заспокоїлась.
Так, Оксаночко, це вже серйозно. Треба щось вирішувати, бо наступної ночі ти можеш і не пережити. Чи не прокинутись, а так і залишитись в своїх кошмарах. Психіка не витримає таких страстєй господніх.
Думай, думай, ти ж не якась безголова істеричка, щоб впадати в паніку чи робити якісь непродумані безглузді вчинки. В тебе ж хороше аналітичне мислення.
Отже, першим ділом треба чітко розділити, що було в реальності, а що лише в снах. Якщо це можливо, звичайно.
Отже реальність. Вчора виявила два чорні пакунки біля дверей. Не відкриваючи поклала їх в коморі. Чи це було позавчора? Не важливо. Це було. На місці пакунків залишилась тільки якась чорна тирса.
Потім прийшов ще пакунок. Його відкрила в садочку з усією можливою обережністю. Там була записка: "Свій шанс Ви втратили. Чекайте наступного". До речі, де та записка? Ніби на столі її залишила.
Оксана вийшла з кухні в кімнату. На столі було щось схоже на чорний обвуглений папір. Від дотику пальця він розсипався в чорну пилюку.
Невже ще сплю? - подумала вона.
Оксана відключилась. А коли знову прийшла до тями чорних мишей вже не було. Вона повільно підвелась. Що це? На подушці була чорна тирса, така ж як і з пакунка. Що вони зі мною зробили?Похитуючись, на ватяних ногах вона підійшла до дзеркала. Але свого зображення не побачила. Оксана помотала головою. З голови, через праве вухо посипалась чорна тирса. Вони зїли мій мозок! А як же я тоді мисляю? Може мозок зовсім не для того, щоб думати? А для чого ж тоді? Їжа для цих чорних мишей? А як же мені тепер жити? з діркою в пустій голові? Ну, дірку можна заклеїти скотчем, щоб нічого не сипалось, прикрити волосами - ніхто й не помітить.
Ні, це неможливо! Вона в відчаї постукала себе по голові. З вуха посипалась тирса, щось пискнуло і звідти вискочила чорна миша. Оксана зойкнула і проснулась остаточно. Вже був ранок. Але чи остаточно? Повинен же бути якийсь надійний критерій, щоб відрізняти ці сни від реальності.
Ну, дірки в голові нема. Це вже добре.
- Ну, це вже занадто! - з обуренням вигукнула Оксана.
Вона підвелася і з неприхованою гидливістю струсила із себе усю мишву. Гризуни попадали на підлогу і почали розбігатися по кутах. Залишилась лише одна - та, що вгризалася у вухо. Вона, ніби кліпса, висіла на мочці і аж ніяк не бажала розтискати щелепи. Оксана піднесла руку до обличчя, з'єднала великий та середній пальці і дала гарного "щелбана" миші. То був чудовий копняк, файний підсрачник, від якого гризун підлетів угору, вдарився об стелю і впав долі. Почувся ображений писк.
- Дістали ви мене! - із серцем вигукнула дівчина.
Вона узяла конверт і висипали залишки "новачка" на підлогу.
- Жеріть!
Зголодніла мишва згуртовано накинулась на білі кристали, почувся хрумкіт та задоволене чавкання. Миші теж не мали мозку, тож "новачок" подіяв на них аналогічно. За хвилину у купе розпочалася мишина оргія, свальний гріх, свято свінгерів, а вагон перетворився на справжній вертеп пороку.
...Але дівчина відігнала від себе цей морок і рішуче відкрила конверт. Дістала клаптик паперу і почала уважно читати:
"Час прибуття - 16:13. Перша вулиця праворуч від входу до залізничного вокзалу. Останній будинок із блакитною брамою. Коли відчиниш двері - зустрінешся із своїм найбільшим страхом. Переможеш - отримаєш нагороду, програєш - залишишся там назавжди".
А поїзд продовжував швидко мчати до наступної станціЇ. Оксана поглянула на годинник - залишилось менше трьох годин до початку випробування. І потрібно було придумати план.
- Ні, ну що за фігня! - розсердилась Оксана. -Так я зовсім не висплюсь. Хоча завтра і вихідний, але ж треба й відпочити. Вона рішуче перевернулась на інший бік і закрила очі.
Але заснути не вдалось. Десь під ліжком шаруділи миші.
- Завтра ж куплю мишоловку чи отруту, - вирішила вона. - А може кота завести?
Але то буде лише завтра, а сьогодні треба їх хоча б полякати, а то заснути не дадуть.
Вона рішуче спробувала встати, але тіло її не слухалось. Вона не могла і рухнутись. Оксану охопив жах. Миші наче відчули це, чекали цього моменту і з усіх боків полізли на ліжко. Вони були не тими сіренькими пухнастими звірками, яких Оксана знала і боялась, а худющими, чорними, з довгими лапами і довжелезними мордами. Оксані хотілось, щоб це був лише сон, щоб прокинутись і прогнати цю мару, або хоча б втратити свідомість, щоб не бачити і не відчувати цього жахіття. Але всі ці зусилля, як і спроби поворухнутись виявились марними. Миші тим часом діловито обстежували її від голови до пят. Деякі засовували свої вузькі довгі морди їй в ніздрі, вуха, рот... Раптом одна з них заверещала пронизливим писком, від якого одного можна збожеволіти, і почала вгризатись Оксані в вухо.
У конверті виявився "новачок". Білі кристали отруйної речовини тьмяно поблискували на дні паперового конвертика. Вони розкладалися під впливом повітря, наповнюючи купе дивним ароматом. Першим відреагувала голова Оксани: позбавлена мозоку, вона почала занурюватися у глевке болото дивовижних видінь: вулиці, мокрий асфальт, обриси старовинної будівлі з високим шпилем, що був увінчаний хрестом.
"Солсберрррі!" - вжахнулася Оксана. - "Якого берімора я тут роблю?"
Вона з розпачем роззирнулася. Мент як і раніше лежав на нижній полці: не скулив, не плакав, не благав його відпустити, не закликав до сумління, не обіцяв більше ніколи не брати хабарів і не використовувати данну державою владу для насилля над жінками. Натомість був мовчазний, принишклий, мов залякане ягня.
Поліцай раптом перехопив погляд Оксани, стурбовано пробелькотів:
- Вот ду ю вонт?!
- Шпилитися! - рішуче відповіла Оксана, пристебнула кайданками руки мєнта до ніжки столика і всілася зверху.
Крізь вікно у купе зазирали двоє незнайомців. Бошіров і Петров трималися за руки і, змахуючи з-під вій скупі сльози, уважно спостерігали за покаранням. "Таке само і нам було", - подумав Бошіров. "Так", - перехопив його думку Петров.
...Раптом вона згадала, що й досі тримає інструкцію, яку їй дав хлопець разом із квитком.
Що я втрачаю, коли відкрию її? - подумала дівчина.
Відлуння якоїсь думки... щось там про мозок та чомусь про якихось прибульців чомусь турбували Оксану. Так, начебто хвилину тому хтось інший нашептував їй в ухо щось таке... Але дівчина відігнала від себе цей морок і рішуче відкрила конверт.
Прокинулась Оксана мокра і втомлена. Що зі мною робиться? То якісь ключі насняться, то поліцай... Раніше ж такого не було. Все почалось після тих загадкових чорних пакунків. Отже - причина в них. Що ж вони таке? Ще й з'являються по всьому світу.
З усього видно, що це - масоване вторгнення інопланетян. Але, схоже, їх цікавить завоювання не фізичного світу, а ментального. Вони поселяються і живуть десь в підсвідомості людини. І як віруси використовують роботу нашого мозку у сні для моделювання якогось свого життя і активності. Використовують наші голови як компютери для своїх ігор. Добре, що тільки у сні, а якщо захочуть повністю ресурси мозку для своїх цілей використати?
Ні, це їм не вигідно. Треба ж щоб люди підтримували своє фізичне життя, бо куди їм тоді вселятись? А брати на себе турботи про їжу і все необхідне людині для життя їм не хочеться, ясне діло. Не цікаво.
Може заявити в поліцію, в пресу? Та ні, висміють. Скажуть - це ж лише сни.
Як же їх вивести на чисту воду?
А чи треба? Може такий симбіоз і людям вигідний? Все-таки якесь цікаве, наповнене емоціями життя. Хоч і уві сні..
Ладно, подивимось що далі буде.
- Я тебе хочу, - мовив поліцай, уважно поглядаючи Оксані в очі.
- З якого то дива? - дівчина зневажливо поглядала на охоронця правопорядку.
- По-перше, тебе звуть Оксаною, - переконано мовив той. - А усі Оксани - звабливі користолюбні шльондри. Це ще Гоголь зауважив. По-друге, у тебе гарні очі і серйозні документи. - З цими словами мєнт уважно подивився на великий бюст дівчини. - По-третє, я виріс на баштані і змалечку люблю кавуни.
- А по-четверте? - з викликом запитала дівчина, перехопивши погляд ментяри на своєму пишному декольте.
- Я зараз на зміні, змушений сидіти у засідці чи ловити злочинців. А моя дружина дома. Сама. - Голос поліцейського здригнувся, проте вже за мить чоловік опанував себе. - І я підозрюю, що вона мене зраджує... Із сусідом, кумом та сантехніком.
- То що, поїдемо спапашимо твою курву на зраді? - в`їдливо запитала Оксана.
- Не спапашимо. Вона - хитра, як Юлька. Я б краще помстився їй. Тоді мені на душі стане легше...
Годину потому, мент - розпашілий, мокрий, з висолопленим язиком і сльозами на очах лежав на першій поличці і ледве дихав. Йому не хотілось служити, заробляти пенсію, робити кар`єру і навіть жити. Поліцай хотів одного - спокійно сконати.
Оксана проснулась серед ночі. Було зовсім тихо. Тільки десь під підлогою щось гризла миша. Великий круглий місяць заглядав у вікно, ніби хотів сказати щось важливе.
Що за сни мені почали снитись? І в цих снах я якась як остання дурепа. Безстрашно відкриваю загадкові пакунки, біжу, як помішана розумом з якимсь ключем на вокзал, рвуся сісти на поїзд, що їде невідомо куди...
Що б це означало? Може в снах реалізовується якась приглушена в реальному житті частина моєї натури? Можливо моє життя надто впорядковане, розмірене, раціональне і в ньому не вистачає безшабашності, авантюризму, якихось різких змін, емоцій, нестандартної поведінки?
Може я зовсім не така, якою є в житті? Граю лише роль спокійної, раціонально мислячої, а десь всередині мене зачаїлась до пори до часу зовсім інша істота, яка починає проявлятись в снах. Поки що в снах... Може звернутись до психолога, щоб поміг мені розібратись, хто ж я насправді?
І, скориставшись розгубленністю старої, швидко вскочила у вагон.
Зайнявши своє місце, Оксана сіла і замислилася, куди і навіщо їде, що там знайде і до чого той ключ... Раптом вона згадала, що й досі тримає інструкцію, яку їй дав хлопець разом із квитком.
Дівчина поглянула в лице жінці й сполотніла - її очі були абсолютно чорними, мов ніч, а на вустах грала зла посмішка. Але, придивившись більш пильно, Оксана зрозуміла, що у жінці в очах - контактні лінзи дуже темного кольору. Осмілівши, вона висмикнула руку і задеркувато спитала:
- А звідти, це звідки?
І, скориставшись розгубленністю старої, швидко вскочила у вагон.
Оксана поспіхом пішла до каси, навіть не подивившись, куди саме прямує потяг.
- Квиточок на поїзд 0 13:13 в один бік, - промовила вона до хлопця за скляною перегородкою.
- Ви Оксана? - запитав він і продовжив, - Ось квиток та інструкція.
Дівчина мовчки мовчки забрала чорний конверт і попрямувала до вагону. Раптом її зупинила старенька, яка жебракувала неподалік.
- Доню, дай кілька копійок...
Оксана простягнула руку із купюрою старій, аж та вхопила її долоню і почала бурмотіти:
- Ти звідти не повернешся, не повернешся, не повернешся!
Дівчина поглянула в лице жінці й сполотніла - її очі були абсолютно чорними, мов ніч, а на вустах грала зла посмішка.
... Адже, якщо існує ключ - існує й замок, який він відчиняє. Хто це сказав? Здається, Буратіно.
Я з глузду тут з*їду, - подумала дівчина.
Зайшовши у будівлю вокзала, підняла очі до інформаційного табло. Потяг №13 відправляється з 13-го перону о 13.13. Те, що треба! Оксана поспіхом пішла до каси, навіть не подивившись, куди саме прямує потяг
Так, час з цим вже покінчити, поставити крапку. Вона одягла товсті рукавиці, захисні окуляри, респіратор, взяла ніж і понесла пакунок в садок. Трохи постояла, поклала ніж на пакунок і вернулась додому - там в гаражі має бути товсте гартоване скло від автомобіля. Принесла скло, сперла його на яблуню, поставила пакунок за скло. А де ніж?
А, ось він де, а здається ніби я його на пакунку залишала. Дивно. Та ладно, це дрібниці.
Оксана почала повільно розрізати пакет, ховаючись за склом. Нічого не відбувалось. Вона легенько, з паузами розкрила картонку. На дні лежала складена вдвоє записка. Оксана витрусила її на землю, розгорнула і прочитала: "Ви свій шанс втратили. Чекайте наступного".
Що за жарти? Може прихованою камерою знімають, а тоді виставляють десь на Ютюбі і регочуть. Вона оглянулась кругом, але нікого не побачила. Дивно все це...
Дівчина не мала жодного сумніву, щодо наступного кроку - адже в голові крутився дитячий віршик про поїзди. Міцно стискаючи ключ у руці, Оксана вибігла з дому й попрямувала до залізничного вокзалу, розмірковуючи про те, що робитиме далі. Адже, якщо існує ключ - існує й замок, який він відчиняє.
...який Оксана вирішила ігнорувати, бо вже знала, що почує. Розкрила пакунок і роздумливо подивилися на невеликий різний ключ.
Здається, це ми вже проходили, - подумала дівчина. - Але час рухатися далі.
... і знову опинилася на ганку перед чорним пакунком.
- Так, - сказала дівчина. - Це вже не смішно!
- Це не важливо, - відмахнувся голос. - Вважай мене своїм добрим янголом, якщо тобі так легше. Отже, відкривай пакунок, і почнемо!
- Ви з глузду з*їхали? - обурилися дівчина. - А якщо там бомба?
- Немає там бомби! - голос почав втрачати терпець. - Ти ж не хочеш знову і знову повертатися до початку?
- Але... - почала було Оксана, але слухавку вже поклали.
- Оксаночко, дівчинко! - сказав той самий приємний голос. - Не намагайся уникнути гри. Відкрий пакунок, і благаю - не носи нічого у комору!
Рекурсія... - спантеличено подумала Оксана. - Бісові автори! Заганяють бідолашну дівчину у замкнене коло. Вона присіла на ганок і замислилась. Потрібно якось вибиратися з цієї халепи. Аж раптом її осяяло: - Щоб вийти з замкненого циклу треба вього лише...
Петро, гад, - здогадалась вона. Знов мені мишей підкинув. Знає, як я їх боюсь. Або й щура, пакунок же великий. Думає: відкрию, а він стриб на мене... Знаю я його. А тут ще й якийсь сон дурацький снився, ніби вчора вже були такі пакунки. І навіть в Австралії. А раптом не Петро? Може й йому якусь свиню підсунути? Стоп, це ж легко перевірити. Варто лише глянути в коморі. Гм... Пакунків нема, але на їх місці якась чорна тирса. Що за чортівня?
Оксана здригнулася, ледь не падаючи з ліжка. Що за страшний сон! Ті пакунки геть вибили її зі звичного ритму життя. Сон був настільки реальним, що важко було відрізнити його від реальності. Тож, де ті кляті пакунки? У коморі? Ні, ось на столі два пакунки, поруч ключ і чорний аркуш паперу... І знову пролунав телефонний дзвінок...
- Ну ні, в чужі ігри з невідомими правилами я не граю, - вголос сказала собі Оксана. - Я не настільки авантюрна. Спішити мені нікуди. Поки не взнаю, що в пакунках, хай собі полежать десь в коморі. Якщо вони з'являються по всьому світу, то рано чи пізно хтось таки відкриє пакунок. Та й напевно хтось вже відкривав, і невідомо, що з ними сталось. Але рано чи пізно інформація таки просочиться в інтернет. От тоді й вирішу, що з ними робити.
Повільно дівчина піднесла телефон до вуха, звідки пролунав низький чоловічий голос, який промовив дитячий віршик:
Тут гуркотять поїзди,
Гамірно тут майже завжди.
Якщо їдемо на край світу,
Купуємо тут квитки.
Після цього зв'язок обірвався.
Оксана вирішила ризикнути - згадок про смертельні випадки не було, отже, нічого небезпечного у пакунках не було. Про всяк випадок дівчина увімкнула портативну камеру, аби мати докази при необхідності. У першому пакунку вона старезний ключ, а в іншому - повідомлення на чорному аркуші паперу "Вітаємо! Гра розпочинається!". Зойкнувши, Оксана впустила листівку, і в цю ж мить задзвонив її мобільний телефон...
Виявилось, що чорні пакунки під дверима появились в Австралії, На Мадагаскарі, в Монголії, Норвегії і на Кубі. Але ніхто їх ще не пробував відкривати. Або ті, хто відкрили, з якихось причин не повідомляли про них. М-да, є над чим задуматись.
Google вибив заголовки: "Шерсть, «мертва» земля та зуби – що робити з «підкладами»", "Часто порчі робляться через підкинуті речі ". Оксана прочитала інструкції і подумала: "Підклад значить спалити.........Віднести подалі від гріха і знищити" , - з цими думками Оксана попрямувала шукати запальничку або сірники. Але в останню секунду....................
Це вже було занадто! Оксана забрала другий пакунок і поставила на стіл поряд з першим - вони були однаковісінькі. Ні, на розчленоване тіло не схоже, хоча якби то був її колишній... Дівчина посміхнулась і дістала ноутбук - можливо, у мережі знайде хоч якусь відповідь? У пошуковому рядку швидко надрукувала: "Дивні чорні пакунки під дверима що робити".
- Відкрити, чи ні? - ось в чому питання, - подумала вона.
- Викину краще на смітник, навряд чи в рік свині хтось би підсунув мені щось хороше...
А раптом там бомба, чи білий порошок? Не дарма ж обгортка чорна. Може поліцію викликати?
А якщо це космічний корабель інопланетян? Читала вчора до півночі якусь містичну фантастику, от думки і матеріалізувались, притягнули подібне.
Ні, не буду чіпати. Може воно само кудись зникне, розсмокчеться, і не стане проблеми.
Але ж цікаво...
Коментар видалено
Все ще розмірковуючи над питанням відкривати чи ні той чорний пакунок, Оксана підійшла до дверей і відкрила, відразу ж сварячи себе за те, що не подивилася, і не запитала, хто прийшов. Проте здивуванню її не було меж, коли вона побачила за дверима точнісінько такий самий чорний пакунок, як і той, що лежав собі на столі.
Орган або голова......Може її хтось хоче підставити або чиюсь провину повісити................ Можливо, там каблучка...........можливо є якись таємний шанувальник...............або магічна паличка, яка перенесе її у інший світ. Та дзвінок у двері перервав її роздуми.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати