Робочий процес о 12-ій ночі.

Це складно.

Пропускаючи через себе кожного персонажа, починаю їх всіх любити. Кожного окремо. Вони стають настільки живими, що починають жити своїм життям, роблять речі, які не зрозумілі, навіть, мені - їхньому творцеві. Вони не хороші, і не погані, зі своїми плюсами і мінусами. Вони живі. Вони - мої знайомі, друзі, вороги. Вони живуть поруч, в іншій реальності. І з кожним розділом стає все важче комусь із них робити боляче, ставити тяжкі життєві задачі, в решті решт - вбивати. Прикіпаю до кожного персонажа і плачу. Плачу з ними, за ними і для них. Іноді здається, що я вже трішки їду глуздом з-за цього.

Але це нерв. Мій оголений нерв. І всіх, хто колись доторкнувся до війни.

Я вдячна за цю неймовірну кількість коментарів, повідомлень в приват, дзвінків з подякою... Це мотивує. Це дає мені впевненість, що цей текст має право на життя. Він повинен жити. Всупереч всьому. Просто повинен.

Дякую всім читачам.

Я роблю це, тому що не можу не робити. Дякую.