Робочий процес о 12-ій ночі.
Це складно.
Пропускаючи через себе кожного персонажа, починаю їх всіх любити. Кожного окремо. Вони стають настільки живими, що починають жити своїм життям, роблять речі, які не зрозумілі, навіть, мені - їхньому творцеві. Вони не хороші, і не погані, зі своїми плюсами і мінусами. Вони живі. Вони - мої знайомі, друзі, вороги. Вони живуть поруч, в іншій реальності. І з кожним розділом стає все важче комусь із них робити боляче, ставити тяжкі життєві задачі, в решті решт - вбивати. Прикіпаю до кожного персонажа і плачу. Плачу з ними, за ними і для них. Іноді здається, що я вже трішки їду глуздом з-за цього.
Але це нерв. Мій оголений нерв. І всіх, хто колись доторкнувся до війни.
Я вдячна за цю неймовірну кількість коментарів, повідомлень в приват, дзвінків з подякою... Це мотивує. Це дає мені впевненість, що цей текст має право на життя. Він повинен жити. Всупереч всьому. Просто повинен.
Дякую всім читачам.
Я роблю це, тому що не можу не робити. Дякую.
2 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЕх, нічого тут не пишу, бо що ще можна писати про Стилет, окрім як знов його похвалити >_<
Але останній абзац: "Я роблю це, тому що не можу не робити" -- на мою думку, про один із найкращих видів творчої мотивації. Хтось десь колись написав про "відклади історію і не пиши її, доки вона не вхопить тебе за горло". Ну якось так...))
Лавра Ольгів, а бувають і такі історії ))
Розумію вас. Кожне слово, кожну букву відчуваю на собі.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати