У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак

Рецензія на книгу Наталії Арден, "Альтаріон: Два сонця"

Існує стара дилема: що важливіше для твору — сильний початок чи сильний фінал? В ідеалі, звісно, і те, й інше. Однак саме початок виконує найважливішу функцію — він переконує читача продовжити читання. Це той самий гачок, на який читач має захотіти клюнути.
Я звернув увагу на цей роман насамперед через заявлений жанр — наукову фантастику. Саме тому значна частина моїх оцінок буде пов'язана не лише з сюжетом, а й з тим, наскільки текст відповідає очікуванням, які породжує жанрове визначення.
Анотація обіцяє історію людини, яка внаслідок катастрофи опиняється на чужій планеті під світлом двох сонць. Одне з них впливає на живих істот, позбавляючи їх контролю над собою. Зав'язка виглядає достатньо цікавою і потенційно здатною породити як пригодницький сюжет, так і повноцінне науково-фантастичне дослідження незвичного світу.
На жаль, після прочитання в мене склалося враження, що роман перебуває десь посередині між завершеним твором і великою чернеткою, яка ще потребує серйозного доопрацювання.

Логіка експозиції та архітектура світу
Першою проблемою для мене став вступ. Складається враження, що його основна функція полягала виключно в тому, щоб хоч якось пояснити, як герой потрапив на іншу планету. Як самостійна сюжетна частина він майже не працює. Конфлікти подаються стисло, мотивації окреслюються побіжно, а самі події розгортаються настільки швидко, що нагадують короткий переказ необхідних для сюжету фактів.
Герої отримують завдання знайти загадковий Пристрій. Вирушають на пошуки. Знаходять його. Відбувається щось. Головний герой опиняється в іншому світі. От чому героя просто не схопили на вулиці?
Загалом роман викликає асоціації з класичною пригодницькою літературою та робінзонадою, або присмаком "Дітей капітана Гранта". Щоправда, замість загадкової пляшки тут Вежа, замість морських пригод — інопланетний світ, а замість природних небезпек — два сонця та місцева фауна. Саме тому особливо дивує майже повна відсутність уваги до питань виживання. Герой потрапляє в чужий світ. Він не знає місцевих умов. Один із важливих моментів усього твору — це відсутність розуміння важливості моменту. Важливості того, що повинно у кожен конкретний момент часу стати першорядним для героя. Людина опиняється в іншому світі, на грані виживання, але думок про воду і їжу в неї не виникає. Пошук ресурсів не стає пріоритетом. Якщо автор мав на увазі, що герой через якісь причини більше не потребує звичайної їжі або води, то про це нічого не сказано. Натомість першим справді важливим рішенням персонажа стає споживання невідомого плоду, після якого він ледь не помирає. Це виглядає дивно не тому, що герой помиляється. Дивно те, що сам механізм виживання залишається поза увагою оповіді.

Дефіцит виразності та умовність сцен
Найсерйознішою проблемою роману я вважаю нестачу описів.
Переважна частина інформації передається через діалоги. Описи навколишнього світу, простору, розташування персонажів або відсутні взагалі, або присутні в мінімальному обсязі. У результаті сцени часто не вибудовуються в уяві.
Показовим прикладом є сутичка зі Скараними. Перед боєм група перегруповується для безпечнішого пересування. Через кілька рядків Скарані раптом з'являються з трьох сторін. Поранених доводиться переміщати назад. Тобто група фактично знову перегруповується. Одночасно повідомляється, що людей притиснули до стін будинків. Виникає природне питання: яких саме будинків? Звідки з'явилися нападники? Як саме вони розташовані? Який вигляд має місце бою? Текст відповідей не дає. Через це сцена існує переважно на рівні повідомлення про події, а не на рівні візуальної картини.
Опис самої сутички має проблему штучності: монстр замахнувся, герой ухилився. Монстр кинувся в атаку, герой кинувся під руку і вдарив у живіт і коліно. Монстр похитнувся. Потім рука з довгими нігтями пройшла в міліметрі від героя. Він подумав, що його майже дістали. У нього в роті відчувся металевий присмак. Лише потім він ухилився знову і ліктем ударив в бік. Монстр завалився в бік. Тоді герой розвернувся і ударив ногою в груди супернику, після чого, не втрачаючи секунди, ударив ножом у шию.
Я не великий знавець бойових мистецтв взагалі і ножового бою зокрема. Але мені даний опис незрозумілий в принципі. Є ніж, є ворог. Якщо ти увернувся і вже знаходишся під рукою, то до чого все інше, крім різких і швидких ударів ножом, а не ногами? Наскільки я знаю, найстрашніше з ножом — це швидкі уколи і перехвати ножа різними руками. Так, бити в груди великому, сильному, можливо, міцному супернику небезпечно — але живіт, голова вже були доступні. Загалом, це сильно звернуло на себе увагу.
Так само натягнуто виглядають дії розвідки. Розвідники виявляють монстрів (які виявляються вже не монстрами, а зміненими), які шукають людей групи. Прямо дуже уважно шукають. Але розвідники бачать і уходять. Потім наступного дня знову бачать і уходять. І розповідають, що ті рухаються в їхній бік і завтра будуть тут. У одних є розвідники, вони все бачать, у інших немає, но вони шукають. Шукають так, що не помічають, але рухаються в потрібну сторону, причому для більшого трагізму — повільно і урочисто. Якщо мова йде про старе, закинуте і напівзруйноване місто, то, мабуть, варто було б якось точніше, ясніше і стрункіше пояснити дії? Обшукують, не поспішають, щоб все розгледіти, йдуть широко або ж оточують один район і ретельно прочісують його. Хіба не логічніше було б просто вказати що-небудь із цього? А головне — їх виявилося шість! Шість! Коли трьох тільки-но поклали без великих втрат.
Поведінка персонажів часто викликає подив. Дуже дивною виглядає реакція лікаря групи. До речі, я не пригадую, де саме вони знаходяться, немає представлення, описів і розуміння цього простору. Лікар раптом реагує на героя, що, мовляв, на нього щось там не діє. Тобто група знаходиться в деякі періоди загнаною в укриття, тут з'являється той, на кого не діють обмеження, і лікар пропонує негайно його вигнати. Мені це здається щонайменше дивним.

Псевдонаукові допущення та проблема жанру
Найбільше запитань роман викликає саме як наукова фантастика. Як пригодницьке фентезі він сприймався б значно органічніше. Проте жанрова позначка задає певні очікування. Наукова фантастика не зобов'язана бути підручником з фізики чи астрономії, але вона повинна хоча б намагатися створювати переконливу ілюзію наукового обґрунтування. Не занадто здається поясненим головний принцип системи: планета обертається навколо сонць? Чи одного? В плоскості екліптики вони всі чи ні? Адже тут дуже багато складних моментів, які вимагають пояснення, виходячи з жанру наукової фантастики. На мій, не занадто компетентний погляд, сам принцип планети з життям під двома сонцями вимагає дуже точного розуміння. Інакше це саме магія, як і взагалі вплив червоного сонця в цій книзі. Тоді чому вона наукова? Ідея швидкого розуміння і розбирання в чомусь технічному — завжди була головним болем авторів і головним стрижнем фантастичних творів. І головною відмінністю наукової фантастики від фентезі. Тут цей баланс порушено.
Технічні деталі викликають безліч запитань:
- Цікаво, яким чином вдалося побудувати міні електростанцію на підземній річці? Що при цьому використовувалося? Розумію млин. Можливо, молот ковалю. Але електростанцію, хай і міні? На якому принципі? Котушки, магніти? Звідки вони взялися?
- Світло світильників тріпотіло на стінах уздовж коридору. Це добре для комп'ютерної гри, але погано в реальності. Якщо ми говоримо про підземне місто в умовах нестачі ресурсів, то один коридор з лампами випалює кисню і масла так багато і так швидко, що місто це не змогло б ніколи вижити! Навіщо освітлювати коридори, якщо кожен може просто йти з лампою? Світляки на стінах, які живилися від загальної мережі в печері — цікаво, від чого? Як, що і чому — питання виникають стрімким домкратом, але відповіді не виникають зовсім.
- Фраза про структуру мінералів змушує ніяковіти: красний кристал — його структура пориста, а от голубий — його спіральна. Пориста і спіральна... структура кристала. Це пряме протиріччя елементарній фізиці речовини. Як і те, яким чином вдалося визначити цю сутність кристала інопланетянину, який сховався в печері? Яким таким чином?
- Коли хтось розповідає, що стався розрив простору і перехід когось випалив усередині, при чому почався розпад на рівні клітин, то вживляння чогось в свою ДНК - це біологічна нісенітниця і просто неперекладна гра слів, яка остаточно переводить твір із розряду наукової фантастики у фентезі.
Крім того, абсолютно ігнорується елементарний побут. Група йде, майже нічого не їсть, нічого не п'є. Не говориться про запаси, поранених, дітей. Про банальні речі. І не перший раз. Що таке пакунки? Це просто згортки, вузлики, мішки чи пакети? Фраза — "треба знайти десь їжу", сказана в дорозі на якомусь кварцовому жолобі, вселяє оптимізм. Ймовірно, скоро герої знайдуть щось, над чим буде висіти напис: "Їжа". Ну, або торговця, який її продає. В крайньому разі обов'язково забіжить який-небудь звір, він же буде вже знати, що тут голодні люди. Також не зовсім зрозуміло, яким вогнем і зброєю відганяли хижаків у лісі Елара.

Структурні проблеми та стилістика
Манера написання реченнями по три-чотири слова з новим абзацом здається мені штучною та хибною. Так, я чув адептів "нового мистецтва", які кажуть про сучасність і модність цього стилю і все таке. Але для мене це або просто скелет сюжету, робоча чернетка автора, або сценарій для коміксів. Читачу немов кажуть — ось, на тобі кість, сам придумуй де тут м'ясо. Головне вже зроблено: сюжет позначений, герої рухаються, драма заявлена. Решта, очевидно, не настільки важлива. І, звісно ж, десь поруч неодмінно буде згаданий "психологізм". Без нього сучасна модна творчість чомусь майже не обходиться.
Багато глав відрізняються одна від одної. Деякі з великими описами, якимись деталями. Інші — немов зроблені поспіхом, коротким синопсисом. І це сильно заважає цілісному сприйняттю. Наче деякі продумані глави були зшиті короткими зв'язками на швидку руку.
У тексті присутній штучний, маркований пафос. Слова, як удар грому, про те, що будуть щось когось просити. Якщо це не писалося з ШІ, то, на жаль, просто з помилками використання деяких слів, їх розуміння і вагомості. Фрази на кшталт: "Покидаючи укриття, здавалося, що сама земля затаїла подих" — занадто схожі на ШІ. Вони люблять грати словами, пафосно, но з втратою сенсу. Або опис маршруту: рухалися обережно, ховаючись у печерах, тунелях і закинутих шахтах. Звідки все це в старому місті або біля нього? Тунелі ще ладно. Руїни я зрозумію, але печери і шахти? Одна за одною по дорозі? Моделі ШІ якраз і виховані на такій творчості.
Психологічні акценти також розставлені дивно. Постійно виникають сюжетні провали: герой часто втрачає пам'ять чомусь в кінці глави, наче не хоче, щоб читач побачив, куди його несуть. Не один і не два рази. А флешбек з батьком, наче як... До чого стільки переживань? Чому герой переживає більше, що він син Лерана, ніж про те, як він потрапляє на іншу планету? Стосунки Кая і Ріана здалися дуже дружніми — так і замислювалося, чи це дивне тяжіння характерів, яку автор не спромігся обґрунтувати?

Підсумок
Головна проблема роману полягає в тому, що він заявлений як наукова фантастика, але майже не пропонує того рівня внутрішньої логіки та обґрунтування, якого цей жанр зазвичай вимагає. Реальні наукові терміни — ДНК, клітинний розпад, кристалічні структури, просторові розриви — використовуються регулярно, однак не складаються в переконливу систему. У результаті наука тут виконує переважно декоративну функцію. Читачеві пропонують магію, загорнуту в наукову термінологію, але сама термінологія далеко не завжди витримує навіть поверхневу перевірку на логічність.
У результаті неможливо позбутися відчуття, що перед нами не завершений роман, а велика чернетка. Чернетка, у якій уже є сюжет, персонажі та окремі цікаві ідеї, але ще немає цілісного світу, переконливої наукової складової та достатньої кількості деталей, щоб цей світ почав жити самостійно. Зараз текст більше нагадує розширений синопсис майбутнього роману, ніж сам роман.