Мій творчий шлях. Частина 1
У попередньому дописі я написала, що займаюся письменництвом уже близько десяти років (навіть більше). Але як так сталося, що за весь цей час я не маю жодної опублікованої книги й майже ніхто про мене не знає? За десять років можна ж було хоч щось зробити, чи не так?
Отож, хочу поділитися своєю історією та розповісти про свій не надто легкий творчий шлях.
Усе почалося з того, що ще підлітком я натрапила на допис із назвою «18 книг, які тобі варто прочитати до 18-річчя». Чомусь я вирішила, що справді маю прочитати всі ці книги. Тим паче, тато завжди заохочував мене більше читати. (Він просто не знав, у що це виллється.)
Отож, я взялася за читання. До мого 18-річчя залишалося ще кілька років, тож часу було достатньо.
Спойлер: із того списку я прочитала щонайбільше чотири книги. Але саме вони, а конкретніше - книга «50 днів до мого самогубства» (чи щось таке), посприяли тому, що я полюбила читати.
Я зрозуміла, що книги зовсім не обов'язково мають бути нудними, як ті, що я бачила на полицях у тата.
Після цього я почала відкривати для себе сучасну прозу, любовні романи та фентезі. Книга за книгою я дедалі більше занурювалася в цей новий для себе світ.
А тепер ще один цікавий факт про мене. Я любила уявляти себе героїнею якогось фільму ще задовго до того, як почала читати. Моя уява завжди була дуже яскравою.
Я ходила до музичної школи, а дорога туди була довгою. Щоб не нудьгувати, я вигадувала різні сценарії у своїй голові. Ба більше, навіть розмовляла сама із собою. Певно, психіатри могли б поставити мені якийсь діагноз, але, на щастя, ніхто про це не знав. ?
І ось одного дня я подумала: а може, люди саме так і пишуть книги? Спочатку створюють цілі сценарії у своїй голові, а потім просто записують їх на папері. Хоп - і книга готова!
Хто ж тоді знав, що написати книгу - це не просто «хоп»? Але 15-річна я настільки захопилася цією ідеєю, що вирішила заявити батькам про свій новий задум. Вони погодилися, адже вже звикли до моїх авантюр, і, здається, навіть не надали цьому особливого значення.
Якими ж здивованими вони були, коли вже через чотири місяці я читала їм власний підлітковий роман про 15-річну дівчинку!
Моя мама тоді навіть плакала. Причини я досі не знаю. Можливо, це було настільки погано, що вона не могла стримати сліз. А можливо, навпаки, настільки добре. Або ж вона просто раділа, що її дитина нарешті довела щось до кінця й написала аж цілу книгу!
Після цього я продовжувала писати оповідання та різні історії, які, звісно ж, давала читати рідним і друзям.
А потім вирішила взятися за нову історію. Цього разу про дівчину, яка втратила батьків і переїхала жити до старшої сестри.
На жаль, цю книгу я так і не дописала. Порівнюючи власну писанину з творами, які читала, я почала розуміти, що мій текст далеко не ідеальний. Тоді вирішила, що мені потрібно більше читати, вчитися та набиратися досвіду.
Саме цим я й зайнялася. Читала і сучасну літературу, і класику, знайомилася з українськими творами: «Україна в огні» Олександра Довженка, «Тигролови» Івана Багряного, віршами Ліни Костенко та багатьма іншими.
А до письменництва повернулася аж майже через три роки — вже в інституті.
Але про це розповім у другій частині, адже цей допис і так вийшов доволі довгим. ❤️
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВам повезло із батьками)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати