Шрами, які тримають небо: історія Любомира
Привіт всім. Знаю, що ви звикли бачити мої історії легкими, емоційними та сповненими затишку (адже це справжні «книги для душі»), але іноді герої вимагають розповісти їхню темну, болючу виворітну сторону. Ту, яка була до того, як у їхнє життя прийшло світло.
Сьогодні я хочу привідчинити завісу і дати слово Любомиру з книги "Гірське серце". Чоловіку, який виглядає як непохитна скеля, але за цією мовчазною стіною ховає шрами, що їх не змити роками...
Історія Любомира
Я вже був одружений. Її звали Мар’яна. Ми вчилися в одному класі в горах, знали одне одного з самого дитинства. Разом бігали лісами, разом виросли. Коли побралися, мені здавалося, що попереду в нас ціла вічність. Я тоді якраз сів за креслення — хотів збудувати для нас великий, світлий дім на полонині.
А через три місяці після весілля у неї діагностували рак. Четверта стадія. Лікарі лише руками розводили.
Я робив усе, що міг: продавав усе, що мав, шукав клініки, молився, тримав її за руку ночами... Але хвороба виявилася сильнішою. Мар’яна згоріла за кілька місяців. І разом із нею в мені померло все.
Після похорону я пішов із дому й закрився на старій закинутій лісопильні в горах. Нікого не хотів бачити. Просто сидів у темряві й пив горілку цілодобово, бо на тверезу голову дихати було неможливо — усе всередині випалювало попелом. Мені здавалося, що моє життя скінчилося, що я більше нікому не потрібен і сам собі не господар.
А одного дня двері тієї лісопильні просто вибили з петель.
Приїхали мої хлопці — Арсен і Дан. Я тоді кидався на них як поранений звір, ліз битися, кричав, щоб забиралися геть. Дан тримав мене залізною хваткою, поки я не виснажився настільки, що впав на підлогу без сил. А Арсен сів поруч у тирсу й почав говорити — жорстко, прямо, без жалю, витягуючи мене з того болота слово за словом, поки я не протверезів і не почув його.
А через три дні приїхав Давид. Він тоді тільки починав допомагати батькові у бізнесі й поставив на кін усе, що мав. Зайшов, кинув переді мою на стіл товсту теку з кресленнями й сказав:
— У мене є замовлення. Я не знаю в усій країні нікого, хто зробив би це краще за тебе. Але якщо ти зараз не зберешся й не візьмешся за роботу — я втрачу все, що маю.
Він знав, що мене врятує лише відповідальність за іншу людину і робота руками. І це витягнуло мене з прірви.
Я підвівся, взяв у руки стамеску й креслення — і з того дня почав будувати занову. Але серце своє закрив наглухо. Був певен, що з жінками й любов’ю для мене все скінчено назавжди.
Поки у дощ не зустрів Ксенію.
Як вам така історія його минулого? Чи відчувається ця сила чоловічого братерства і чому він тепер так оберігає своє щастя? Діліться думками в коментарях!
Всім спокійного вечора та мирного неба.
3 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЧуттєво!♥️♥️♥️
У Вас гарні історії. Душевні. І герої зовсім не позбавлені власних травм і тіней минулого. ♥️♥️♥️
❤️❤️❤️
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати