Типурецензія: «у напрямку неусвідомленої радості»
Або як українська бабуся підкорювала Францію, поки французи намагалися вижити.
Знаєте, я вже звикла, що книги можуть бути різними. Романтика, детектив, комедія, драма, містика — обирай собі жанр та насолоджуйся. Але тут авторка вирішила, що вибирати — це для слабаків, тому взяла все одразу, щедро приправила борщем, залила французьким вином і відправила читача в подорож.
І найстрашніше — мені місцями дуже навіть сподобалося!
Отже, знайомтеся: Ірина Даниленко. Українка, 60+, тимчасова мешканка Франції, бабуся, жінка з характером і, підозрюю, людина, від якої місцева жандармерія згодом почне ховатися за рогом.
Після операції на очах Ірина раптом починає бачити світ у всіх подробицях. І це прекрасно, звісно, якщо не враховувати, що світ не завжди готовий до того, щоб його так уважно роздивлялися.
Але ця історія не стільки про катаракту, скільки про життя після того, як твоє звичне життя пішло під три чорти.
І тут уже не до сміху.
Поговорімо спочатку про те, що авторці вдалося.
По-перше, сама головна героїня. Я дуже люблю, коли жінкам за шістдесят у літературі дозволяють бути не лише бабусями, що печуть пиріжки й чекають на онуків. Так, Ірина теж пече пиріжки. Але вона ще подорожує, закохується, свариться, цікавиться музикою, філософствує, знайомиться з чоловіками та не збирається списувати себе з рахунків.
І правильно робить.
Життя, знаєте, не закінчується разом із пенсійним посвідченням.
По-друге, гумор. Ось тут я знайшла справжні скарби.
Чого тільки варта сцена, де злодій із пістолетом з'ясовує, що відбувається з його головним убором! Ірина ж у цій ситуації поводиться так, ніби найбільша проблема — порушення правил пристойності.
Іноді авторці достатньо двох реплік, щоб я почала реготати. Ось, наприклад, ситуація: озброєний злодій, небезпека, напруження. І раптом:
— Він що, сцить у мою панаму? — здивувався злодій.
— Схоже, що так, мосьє. Він перелякався... Вибачте його. Це всього лише панама.
Вибачте, але я б на цьому місці просто склалася навпіл. Людині погрожують зброєю, а вона вибачається за панаму! Французький криміналітет явно не був готовий до української гостинності.
Або ось іще один момент, який прекрасно демонструє, як авторка вміє працювати з короткими репліками:
— Ну що будемо робити?? — видихнула я втомлено.
— Їсти? — тихо, з надією, прошелестів професор.
Оце я розумію чоловік, який знає, чого хоче від життя. Навколо може руйнуватися цивілізація, але обід за розкладом ніхто не скасовував.
Я не знаю, що треба курити, щоб таке придумати, але авторко, дайте ще!
Або професор, який на питання про подальший план дій обережно пропонує поїсти. Ось це я розумію дорослий, адекватний чоловік із правильно виставленими життєвими пріоритетами.
І, звісно, алкоголь, який іноді вирішує самостійно вести переговори від імені героїні. Каберне Совіньйон у цій історії, здається, заслуговує на окреме місце в списку персонажів.
Ірина може довго аналізувати власні почуття, розмірковувати про чоловіків та особливості стосунків, але іноді за неї все вирішує вино:
— Ми будемо кохатися у виноградниках?! — несподівано ляпнуло Каберне Совіньйон моїм язиком, застрягши у розборках нейромедіаторів.
Я НЕ МОЖУ! ?
Особливо мене добивають «розборки нейромедіаторів». Ірина, дорогенька, можна було просто сказати, що випила зайвого келиха. Але ні, ми ж інтелігентні люди! У нас навіть язик несе дурню виключно з науковим обґрунтуванням.
Тут я сміялася. Не ввічливо посміхалася, а саме сміялася.
По-третє, Вінсент.
Ох, Вінсенте. Чоловіче, якщо ти колись вирішиш просто спокійно посидіти вдома, мені здається, у Франції оголосять державне свято.
Цей персонаж має унікальну здатність перетворювати найзвичайнішу побутову ситуацію на надзвичайну пригоду. Я серйозно почала переживати не лише за нього, а й за предмети, які опиняються поруч.
Хоча тут є нюанс. Спочатку його незграбність дуже смішна. Потім теж. А далі поступово починаєш вгадувати, хто зараз знову потрапить у халепу.
Гумор працює найкраще тоді, коли вміє дивувати. А коли персонаж постійно виконує роль ходячої катастрофи, ефект несподіванки трохи втрачається.
А тепер поговорімо про те, за що мені хотілося іноді ніжно струснути книжку.
Описи.
Боже, описи.
Я люблю деталізацію. Справді люблю. Але тут бували моменти, коли персонаж лише збирався щось зробити, а я вже знала склад його сніданку, історію меблів, особливості місцевої архітектури та приблизну біографію випадкової людини, яка проходила повз.
І головне — часто ці подробиці цікаві! Просто їх настільки багато, що губиться відчуття руху.
Уявіть: відбувається якась пригода. Я вже вмостилася зручніше, хочу дізнатися, що буде далі. І тут оповідь повідомляє: а зараз, люба читачко, коротенький екскурс у культурологію.
Коротенький. Ага.
Можна встигнути сходити по чай.
Ще один момент — авторка дуже любить пояснювати власні жарти, метафори й висновки. А іноді цього зовсім не потрібно. Якщо ситуація вже смішна, не треба розповідати мені, чому я повинна сміятися. Я впораюся. Чесне слово.
Окреме питання — французи й українці.
Мені подобаються культурні зіткнення. Це прекрасний матеріал для гумору, особливо коли люди різного віку, виховання та звичок опиняються в одному будинку чи за одним столом.
Але часом Ірина робить такі масштабні висновки про цілі народи, що мені хочеться нагадати: одна французька бабуся — це ще не офіційна представниця всіх французьких бабусь.
З іншого боку, я розумію, що це думки конкретної героїні. Ірина не зобов'язана бути об'єктивною, завжди справедливою чи політкоректною. Вона має право помилятися й дратувати мене своїми судженнями.
Головне, щоб між поглядом героїні та позицією самого твору залишався простір для сумнівів.
Тепер про серйозне. Бо воно тут є, і його чимало.
Найбільше мене зачепила не романтика й навіть не пригоди, а відчуття людини, яка втратила свій дім.
Ірина може сміятися, готувати, знайомитися, гуляти, пити вино, захоплюватися французькими краєвидами. Але десь усередині вона все одно залишається там, звідки довелося поїхати.
І ось ці моменти в книзі дуже сильні.
Я плита. Я скеля. Я – українка.
І тут уже не смішно. Бо за цією впертістю відчувається жінка, яка втратила звичне життя, але не збирається втрачати себе. Ось такі моменти я люблю найбільше: коли авторці не потрібно десять абзаців, щоб сказати щось справді важливе.
А також історія зі «Щедриком». Знайома музика в чужій країні раптом стає чимось набагато більшим за просто пісню. Вона нагадує, хто ти, звідки й чому деякі речі неможливо замінити навіть найкрасивішими французькими пейзажами.
Мені подобається, що Ірина не перетворюється на суцільну трагедію. Вона не перестає жити лише тому, що їй боляче. І це, мабуть, найкраща риса всієї історії.
А ось із філософією в нас складні стосунки.
У певний момент книга переходить від французьких пригод до родової пам'яті, містики, сили слова та роздумів про Всесвіт.
Я читала й думала: цікаво, звісно, але ми зараз точно в тій самій книзі?
Не зрозумійте неправильно. Родинні історії Ірини мають величезний потенціал. Там є і страшні, і морально неоднозначні ситуації, які могли б стати основою окремої художньої історії.
Але коли замість прожитих сцен отримуєш довгі пояснення світогляду, текст починає нагадувати філософський щоденник. Для когось це буде перевагою. Мені ж більше подобається, коли думка народжується з події, а не замінює її.
І окремо хочеться бути обережною з психіатричною темою. У книзі трапляються спроби пояснити небезпечну чи жорстоку поведінку людей психічними розладами. Тут мені бракувало точності й нюансів. Не кожен неадекватний вчинок є ознакою хвороби, і не кожна людина з психічним розладом становить загрозу.
І нарешті — романтика.
Тут у нас Жан-Мішель. Галантний, музичний, уважний, приємний чоловік, на якого Ірина дивиться так, наче нарешті знайшла підтвердження існування нормальних чоловіків.
І я за неї рада.
Але, Ірино, дорогенька, ти його ще толком не знаєш!
Мені подобається, що героїня дозволяє собі нові почуття. Але я не дуже люблю, коли чоловіка записують до категорії бездоганних лише за красиві манери, широкі плечі та шляхетні жести.
Хочеться побачити людину, а не пам'ятник ідеальному чоловікові. Зі слабкостями, незручними рисами характеру, помилками. Бо от тоді й романтика стає по-справжньому цікавою.
А що із сюжетом загалом?
Це не та книга, де одна велика інтрига тягне нас від першого розділу до останнього. Швидше, перед нами мозаїка з випадкових знайомств, кумедних ситуацій, спогадів і маленьких відкриттів.
Мені знадобився час, щоб прийняти цю особливість. Спочатку здавалося, що події існують окремо одна від одної. Але згодом деякі деталі отримали продовження, персонажі почали перетинатися, а музична лінія об'єднала кілька епізодів.
Тож задум я бачу. Просто хотілося б трохи щільнішої композиції та меншої кількості відступів.
І все-таки, чи раджу я читати?
Так. Але з розумінням, на що ви йдете.
Якщо хочете стрімкий сюжет, мінімум описів і романтику, де кожна глава закінчується неймовірною інтригою, — це навряд чи ваш варіант.
Якщо ж любите своєрідних героїв, абсурдний побутовий гумор, французьку атмосферу, історії про другий шанс і жінок, які не збираються старіти за чужим розкладом, — спробуйте.
Тільки будьте готові: сьогодні ви можете сміятися з цілковитої нісенітниці, завтра — сумувати за домом, а післязавтра — розмірковувати над геологією, генетикою та людськими стосунками.
Моя оцінка: 3,7/5 за 14 опублікованих глав.
За що люблю: яскрава героїня, справді смішні ситуації, щирі емоції, музична лінія й історія про те, що життя після шістдесяти не стає менш цікавим.
За що бурчу: надмірні описи, затягнуті відступи, категоричні узагальнення та місцями занадто ідеалізовані персонажі.
І дуже важливо: книга наразі заморожена, тому я не оцінюю завершеність усієї історії. Поки можу говорити лише про те, що опубліковано.
А головний мій висновок такий: іноді щастя — це зовсім не новий дім, не ідеальний чоловік і не життя без проблем. Іноді це здатність знову сміятися після всього, що з тобою сталося.
І якщо заради цього потрібно пройти крізь французький побутовий хаос, кілька філософських лекцій та пригоди Вінсента — ну що ж.
Значить, така дорога до радості.
Ваша Елана Чунту. Читаю, сміюся, бурчу — і знову читаю.
2 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДуже цікавий відгук !
Супер відгук! Я теж її читала на цьому марафоні)
Ксенія Терещенко, панамка зробила мій день))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати