Першим до мене долинув звук. І з кожною секундою він ставав дедалі гучнішим. Це був не звичайний шум вітру — це був оглушливий, низький, вібруючий гул, від якого почала тремтіти тканина скафандра. Башти-вітрорізи розтинали шалені циклони із сухим механічним скреготом, а лопаті величезних генераторів вили, наче сотні реактивних двигунів водночас, створюючи неймовірну суміш звуків, і цей гуркіт мчав до нас, випереджаючи сам вітер. Шоломи приглушували його, але точно не повністю — і навіть не на вісімдесят відсотків.

А потім ми ступили на зовнішній оглядовий майданчик, і в мене перехопило подих.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло