У першій главі книги "Заповіт Везунчиків"  https://booknet.ua/reader/zapovt-vezunchikv-b447926?c=4923086&p=1    Ярослава з підвалу потрапляє до суперсучасного космічного корабля. І одразу ж починає діяти. Призначає себе командиром зорельоту, та користується всіма благами, які на ньому є. Деякі читачі казали, що такого бути не могло. "Це фантастика, а не безглузді вигадки" (с)  Це може бути правдою, коли у людини існує проблема з порожнечей сенсу - одним з чотирьох базових викликів людського існування. Не будемо зараз казати про три інші, зупинимося на першому, і найскладнішому.

Минуле життя скінчилося. Дома немає. Навіть місто, де людина народилася, стало привідом. Є чотири стіни, які тобі не належать. Можливо, чужа країна. Нудна та важка праця, котра дозволяє заробляти гроші. І  завтра також немає. Суцільне сьогодні, яке повертається кожний ранок, як день бабака.  Мрії, плани, цілі - пішли у небуття.

Ярослава вижила, та зберігла психіку тому, що не потрапила у цю пастку. Обираючи нове життя на зорельоті, вона не ставила собі далекоглядні цілі. Не було завдання "коли я досягну, тоді все стане добре". Ярослава проживала кожну мить, як таку, що ніколи не повториться, шукаючи сенси в тому, що їй вже вдалося зробити. Саме сьогодні, саме зараз. 

Пізніше, коли все стабілізується, вона почне знову мріяти та думати на роки вперед. Бо без цього, визнаємо, життя буде схоже на існування метелика-одноденки. Але відчуття проживання кожного моменту життя залишиться з Ярославою ще дуже довго. Бо тепер вона вміє жити, перемикаючись. В моменті. Або в майбутньому. Навіть, якщо його ще не існує. 

І в цьому немає ніякого дисонансу. Як думаєте, таке можливо?