“Дорогий щоденнику!
Я більше не
Сили покидають ме...
Блять! Блять!
Не дивлячись на те... що кожного божого дня, я дивилась на катування кривдника… Легше на стало. Мені сподобалось бути у кров...
Ні!
Я тону у власних думках, які б пігулки не приймала.
Здається, що мені не допоможуть звичайні земні ліки. Ні сертралін, ні есциталопрам, ні рисперидон чи лоразепам…

Я майже не сплю. Мене мордують панічні атаки і жахливі сни. Мої руки постійно тремтять. А серце вистрибує з грудей при кожному клятому тригері.
Це місто
місто... 
Не можу зібратись до купи. Не можу! Не... Місто тепер...

Все місто тепер — один паршивий спогад. Воно назавжди зв’язане з клятим ім’ям — Адам.

Дивлюсь на кривий шрам і в голові панує одне бажання — здерти цей шматок шкіри.
Я хочу вийти з власного тіла. І більше ніколи сюди не повертатись.

Це… мій останній запис.”