Привіт, друзі!

Мій 30-денний письменницький марафон крокує далі, і сьогодні Уляна вирішує піти на екскурсію по місту, яку веде Артем. Вона думала, що зможе непомітно сховатися серед туристичної натовпу й просто послухати… Але не так сталося, як гадалося.

Що буває, коли намагаєшся бути невидимкою, але не витримуєш щирого жарту? Ловіть напружений і водночас кумедний уривок із сьогоднішньої глави:

Хтось засміявся першим, потім усі. І Уляна, стоячи в хвості, теж розсміялась. Голосно, з відкритим ротом, від цього справжнього, дуже теплого жарту, і лише коли звук вилетів, зрозуміла, що видала себе.

Артем запнувся. Всього на півсекунди, на півслова. Він повернув голову в бік, звідки долинув цей сміх, і лампа у нього на мить хитнулась. Уляна присіла за широким плечем у сірому пальті й завмерла, як завмирають діти, коли доросла людина зазирає в кімнату. Світло лампи ковзнуло по головах, по обличчях, зупинилось на харків'янці й пішло далі.

— ...Не кажіть нікому, — повторив Артем уже спокійно й рушив далі, але вона помітила, що голос його став трохи розгубленим.

Уляна видихнула — нічого, він не побачив. Він же історик, а не мисливець. До кінця екскурсії вона мовчатиме. Тихо постоїть, послухає й піде.

А як вважаєте ви: чи дійсно Артем її не впізнав, чи просто зробив вигляд заради загальної атмосфери?  Діліться своїми здогадками в коментарях!

Нова глава вже опублікована на сайті. Занурюйтесь у прохолодну таємничість печер разом із героями, ставте зірочки ⭐️ і додавайте книгу до бібліотеки!

 Підписуйтесь на профіль, щоб не пропустити наступні пригоди цього марафону!