Ми перестали підійматися вгору.

  Тепер просто їхали вперед.

  На ніс упало щось мокре, і я мимоволі подивилася на землю.

  Сніг.

  Хоча це й не дивно. Ми фактично в горах, а тут сніг — звичайне діло. Долоні ставали вологими, як і все тіло. Можливо, на це вплинув синій туман, що розстелився над дорогою. Небо, на диво, було чистим. Занадто чистим. Жодної зірки. Лише місяць.

— Сьогодні повний місяць, — тихо сказала я, помітивши цю дивину.

— А? І що з того? Пам’ятаю, хтось мені казав, що я забобонний, — у своїй манері відповів хлопець. — Виявляється, не тільки я.

— Та йди ти! Я не забобонна. Просто прожила шістнадцять років із матір’ю-відьмою.

  Якби сьогодні був звичайний день, коли я не ризикувала власним життям, то й не звернула б уваги на те, чи повний сьогодні місяць. Але зараз, коли я буквально не знаю, що станеться за хвилину, цей факт мене нервує й навіть трохи лякає.

— Ау-у! 

  Тваринний вереск, що пролунав десь за кілька кілометрів від нас, буквально вирвав мене з роздумів.

— Усе ще казатимеш, що я забобонна?

— Усе ще казатимеш, що я забобонний?

  Ми одночасно запитали одне одного.

— Здається мені, — почав Вільям, — хтось або щось дуже не хоче, щоб ми йшли далі.

— Пропонуєш плюнути на все й поїхати назад?

— Пропоную зупинитися на хвилинку й подумати: чи справді заради цього варто ризикувати?!

  Хлопець різко зупинив коня й подивився на мене, очікуючи, що я зроблю те саме.

— Поїхали вже, боягузе! Не з’їсть тебе страшний і злісний сірий вовк! — насмішкувато протягнула я.

— От доїдемо до самої хатини й подивимося, хто з нас боягуз! — тихо промовив принц, потроху наздоганяючи мене й Темряву.

  Дорога до хатинки виявилася дещо коротшою, ніж я очікувала, як і сама хатина.

— Господи, як давно сюди не ступала нога людини?!...

***

Продовження читайте вже на сторінці!