Глава 1. «Аверн»

Після Академії Люціан веде Мей не до відомого закладу, а в маленьку харчівню у дворі зі старою квітучою грушею.

Господиня одразу його впізнає, обіймає — і майже відразу розповідає Мей історію з його студентських років.

Колись Люціан прийшов сюди з друзями пообідати. Вони замовили юшку, хліб, пиріг і сир, а коли настав час платити, виявилося, що кожен був упевнений: гроші взяв хтось інший.

Один мив миски.

Другий носив дрова.

А Люціан чистив два кошики цибулі тупим ножем.

Мені тут подобається те, що Мей раптом бачить Люціана трохи інакшим.

Не лікарем, який завжди знає, що робити.

Не людиною, яка веде її незнайомим містом і пояснює, куди звернути.

А хлопцем, який колись теж був студентом, помилявся, забував гроші й відпрацьовував обід на чужій кухні.

Іноді саме такі маленькі історії допомагають побачити людину цілісніше. Не лише такою, якою вона є поруч із нами зараз, а ще й тією, якою була задовго до нашої зустрічі.

А у вас є місце, де вас досі пам’ятають зовсім іншими?

Можливо, школа, університет, стара робота, улюблена кав’ярня чи дім родичів — місце, де хтось досі знає вашу давню версію й може розповісти історію, про яку нові знайомі навіть не здогадуються.