Привіт, любі читачі!

Уявіть ситуацію: ви налаштувалися на сонце, пляж і коктейлі, а життя (разом із долею-жартівницею) відправляє вас... у мальовниче село Великі Яблунці.

Але це ще квіточки! Справжній зашквар починається тоді, коли виявляється, що місцевий здоровань, до якого у вас справи — це ваш гарячий випадковий коханець. Який, до того ж, має прізвище Ведмідь, характер крейсера і семирічну доньку з гострим язиком!

Ловіть шматочок настрою з моєї романтичної комедії «Нереальний зашкварок»:

– Чого треба? – буркнула до мене набурмосена власниця будинку.

Я не надто зналася на дітях, але судячи з вигляду, дівчинці не було більше семи років. Її обличчя, волосся та руки були припорошені білим порошком. Мабуть, борошном, або ні…

Я вже ні в чому не мала впевненості.

– Максим Валентинович Ведмідь тут живе? – розгубилася я.

Дитина перевела погляд на мого випадкового коханця.

– Ти знущаєшся? – запитала вона. – Це вже не смішно, тату.

– Тату? – повернулась я до здорованя, на що він лишень розвів руками.

– Здається, твої справи таки моя справа, так? – підморгнув чоловік.

– Ти – Максим Валентинович Ведмідь? – ще й досі не вірила я.

Даремно. Бо навіть прізвище йому пекельно пасувало. Справжній ведмідь!

– Саме він, – кивнув здоровань.

– Очманіти… – похитала головою я.

Дівчинка голосно пирхнула.

– Ти не дозволив мені залишити Степана, мовляв, в дім всяку бридоту не тягнуть, – скривилася дитина. – А сам?

І вона гидливо тицьнула пальчиком в мою сторону.

Я лишень рота роззявила від такого. Нахабство – їхня сімейна риса.

– Соломія, – нахмурився Максим. – Негайно перепроси за свій довгий язик. Інакше…

– І нічого він не довгий, – дівчинка висунула язика і дотяглась його кінчиком майже до підборіддя. – Бачиш? Цілком нормальний.

– Інакше я продовжу твоє покарання без гаджетів ще на тиждень, – договорив чоловік і непорушно склав руки на грудях, наче поставив крапку у цій розмові.

– Ще на тиждень? А продовжуй, – стенула плечима вона. – Ні в чому собі не відмовляй, татусику. Тільки й знаєш як знущатися з неповнолітньої, соцслужби на тебе немає, але нічого – викличемо.

– Соломія! – покликав Максим доньку, але дівчинка вже зникла в будинку, тільки волосся, зібране у два хвостики, майнуло перед нашими очима.

– Хто такий Степан? – запитала я чоловіка. – Хлопець?

– Який хлопець? Вона цьогоріч тільки в перший клас піде, – обурився і наче злякався він.

– Діти зараз швидко ростуть та розвиваються…

Максим похмуро зиркнув у темноту коридору, що виднівся за порогом.

– Для хлопців в мене є рушниця.

Якщо вам терміново потрібна порція гумору, іскор між героями, сільського колориту та розтопленого серця суворого одинака — запрошую!

Як думаєте, хто такий насправді той загадковий Степан, якого Соломія притягла до хати?  Жаба? Папуга? Чи, може, сусідський цап?