Коли твоя валіза важить як чоловік…

Цивілізація! Брудна, галаслива, злодійкувата, але для втікачки просто подарунок долі. На жебрачку тут ніхто навіть оком не моргне.

— Так, стій. Ану припини гарчати й прибери лози, — шикнула я на міміка, чиї вусики вже хижо тягнулися до свинячого окосту на найближчій ятці. — Працюємо під прикриттям. Відтепер ти — звичайна валіза. Ясно?

Мімік ображено клацнув замочком, але втягнув вусики й слухняно завмер.

— От і добре.

Я вхопилася за потерту ручку.

— Ой!

Плече мало не вискочило із суглоба, у попереку щось підозріло хруснуло, а ця зараза відірвалася від бруківки всього на кілька пальців.

— Ху-у-ух… трясця твоїй мамі, — видихнула я й поставила її назад.

Ну й важка! Наче я примудрилася запхати туди свого клятого чоловіка. Разом з ліжком.

Мімік єхидно клацнув замочком, наче знущався. Звісно. Йому не дали поживитися м’ясом, тож тепер ця зубата тумбочка вирішила влаштувати мені веселе життя.

— Так, шановний, — я нахилилася до самої кришки й загрозливо зашипіла: — Підозрюю, що мій батечко таки напхав тебе просторовими чарами, тож не прикидайся дурнішим, ніж ти є. Зменш-но вагу. Або я просто зараз пророщу в тобі кущ пекучої кропиви, і чухатимешся до кінця своїх днів.

Валіза затремтіла, усередині неї щось глухо булькнуло, а за мить шкіряні боки ледь помітно втяглися. Я знову взялася за ручку та обережно підняла її.

Ага! Не пір’їнка, звісно, але тепер цю заразу хоча б можна було нести, не проклинаючи кожні десять кроків і її, і батечка за компанію.

— Отож-бо, — буркнула я.

Натягла каптур майже на самий ніс, випнула вперед одне плече, зігнулася в три погибелі й попленталася вперед кульгавою, шаркаючою ходою, намагаючись не цокати підборами. Час було шукати якогось жадібного лихваря, що не ставить зайвих запитань.

Лихварня знайшлася в найглухішому смердючому закутку, затиснута між скорняжною майстернею та підозрілим підвальчиком. Перед дверима я пригальмувала й постукала нігтем по боку валізи.

— А тепер слухай сюди, зубатий, — прошепотіла я. — Ані пари з пащі. Не гарчати, не хрюкати, зубами не клацати, нікого за штани не хапати й язика не висовувати. Вдаєш предмет, яким ти і маєш бути. Видаш хоч звук — здам лихвареві на переплавку, а з твоєї шкури велю пошити рукавички. Втямив?

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. Всі спойлери до сюжету шукайте в моїй телеграм-групі 

4 коментарів

Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис

Увійти

❤️❤️❤️

Татія Суботіна
08.10.2026, 09:40:34

Анастасія Пармська, Дякую!

avatar
Талія Верес
07.10.2026, 11:34:13

Оце в неї валізка з характером)) Тут мало втекти й не привертати уваги, треба ще домовитися з власним багажем, щоб нікого не з’їв дорогою )) А погроза виростити всередині кущ кропиви мене взагалі добила )) З таким міміком її «тиха» втеча точно обіцяє бути дуже веселою ❤️

Татія Суботіна
08.10.2026, 09:40:29

Талія Верес, мені дуже приємно, що ва сподобалося) Дякую!

О, так і має вести себе господарка валізи, наказувати нахабного міміка за непослух, щоб був,як шовковий!!!)))

Татія Суботіна
08.10.2026, 09:40:10

Наталья Русанова, вона фантазувала, а він і повірив)) Дякую!

avatar
Марина Сніжна
07.10.2026, 11:17:31

Тяжко героїні доводиться!

Татія Суботіна
08.10.2026, 09:39:50

Марина Сніжна, так, шлях тернистий) Дякую!

Інші блоги
Хто кличе «мамо…» в тумані?
Над стежкою мерехтять два бліді вогники. Жінка з ліхтарем зупиняється, прислухається, і з туману долинає тихе дитяче «Мамо…» Так починається мій короткий ролик про потерчат. За українськими повір’ями, потерчата
Лана огризається...
Вітаю, любі букнетівці! ❤️ Оновлення роману "МАМА для маленької донечки" уже у ваших книжечках: — Тоді я пропоную вам вакансію мами. Аня ж назвала вас мамою? А заодно вакансія дружини — мені теж не завадить
Ох, Бернаааард))) Оновлення "Відьми" чекає!
— Вона швидко вчиться, — озвався зі свого стільця Бернард. — Можливо, їй потрібен інший наставник, щоб розкрити потенціал? — Їй потрібен наставник, який не відволікатиме її під час роботи, — різко відповів Ренар.
Її обов’язки в замку завершені?
За кілька днів, зібравши в кулак рештки мужності, я прямую до кабінету господаря замку... На мені знову та сама сувора темно-сіра сукня — одяг, що нагадує про мої обов’язки, а не про наші нічні шаленства. Я стукаю у двері,
Мій ювілей♥
Сьогодні святкую тридцятий день народження і дарую максимально можливі знижки вам, мої любі читачі, на всі платні книги. *пішла снідати чаєм та тортиком*
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше