Цивілізація! Брудна, галаслива, злодійкувата, але для втікачки просто подарунок долі. На жебрачку тут ніхто навіть оком не моргне.

— Так, стій. Ану припини гарчати й прибери лози, — шикнула я на міміка, чиї вусики вже хижо тягнулися до свинячого окосту на найближчій ятці. — Працюємо під прикриттям. Відтепер ти — звичайна валіза. Ясно?

Мімік ображено клацнув замочком, але втягнув вусики й слухняно завмер.

— От і добре.

Я вхопилася за потерту ручку.

— Ой!

Плече мало не вискочило із суглоба, у попереку щось підозріло хруснуло, а ця зараза відірвалася від бруківки всього на кілька пальців.

— Ху-у-ух… трясця твоїй мамі, — видихнула я й поставила її назад.

Ну й важка! Наче я примудрилася запхати туди свого клятого чоловіка. Разом з ліжком.

Мімік єхидно клацнув замочком, наче знущався. Звісно. Йому не дали поживитися м’ясом, тож тепер ця зубата тумбочка вирішила влаштувати мені веселе життя.

— Так, шановний, — я нахилилася до самої кришки й загрозливо зашипіла: — Підозрюю, що мій батечко таки напхав тебе просторовими чарами, тож не прикидайся дурнішим, ніж ти є. Зменш-но вагу. Або я просто зараз пророщу в тобі кущ пекучої кропиви, і чухатимешся до кінця своїх днів.

Валіза затремтіла, усередині неї щось глухо булькнуло, а за мить шкіряні боки ледь помітно втяглися. Я знову взялася за ручку та обережно підняла її.

Ага! Не пір’їнка, звісно, але тепер цю заразу хоча б можна було нести, не проклинаючи кожні десять кроків і її, і батечка за компанію.

— Отож-бо, — буркнула я.

Натягла каптур майже на самий ніс, випнула вперед одне плече, зігнулася в три погибелі й попленталася вперед кульгавою, шаркаючою ходою, намагаючись не цокати підборами. Час було шукати якогось жадібного лихваря, що не ставить зайвих запитань.

Лихварня знайшлася в найглухішому смердючому закутку, затиснута між скорняжною майстернею та підозрілим підвальчиком. Перед дверима я пригальмувала й постукала нігтем по боку валізи.

— А тепер слухай сюди, зубатий, — прошепотіла я. — Ані пари з пащі. Не гарчати, не хрюкати, зубами не клацати, нікого за штани не хапати й язика не висовувати. Вдаєш предмет, яким ти і маєш бути. Видаш хоч звук — здам лихвареві на переплавку, а з твоєї шкури велю пошити рукавички. Втямив?

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. Всі спойлери до сюжету шукайте в моїй телеграм-групі