Місяць заливав стежку холодним світлом, і коли жива зелень раптово урвалася, я аж заклякла на місці.

Квітучих луків, які малювалися в моїх солодких мріях про втечу, попереду не було.

Переді мною лежала пустка.

Мертва глина, помережана глибокими тріщинами замість родючої землі, де-не-де стирчало гостре каміння, схоже на випнуті ребра якогось велетня. Кришталевий сад під замком, дивовижні рослини, які викликали у мене справжній захват, виявилися не вишуканою розкішшю, а звичайнісінькою позолоченою латкою на дірці від бублика. Красивою ширмою, що прикривала справжню магічну катастрофу.

Обабіч стежки стирчали жалюгідні обрубки дерев, де замість щедрого осіннього золота висіло лише сухе, почорніле лахміття, яке навіть язик не повертався назвати листям.

Чагарники, які в моєму рідному краї зараз вгиналися під стиглими ягодами, тут нагадували клубки заіржавілого дроту.

Я, як магиня Життя, відчувала виснаження цієї землі майже фізично: наче хтось шкрябав іржавим цвяхом по склу просто в мене в голові.

Я зроду не бачила нічого подібного.

Рослини можуть хворіти, сохнути від спеки чи в'янути від морозів — це природно, це життя. Але тут…

Тут несло застарілою, задушливою темною магією.

У пам’яті миттєво спливло кисле обличчя сенешаля та його слова:

«Магія Стерлінгів має дивовижну здатність вкорінюватися навіть у випаленій землі, а нашому краєві… вкрай потрібне вкорінення».

— Оце так поворот… — видихнула я, оглядаючи безрадісний пейзаж. — То старий лис не брехав?

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. Всі спойлери до сюжету шукайте в моїй телеграм-групі