Мімік раптом увійшов в роль бойового вовкодава. Забувши всі нещодавні мої настанови про конспірацію, валіза випустила лози, роззявила пащу на ширину плечей — не моїх, а точно лордівських — і оглушливо, люто видала:

— ГАВ-ХР-Р-Р! ВАФ!

А тоді рвонула вперед, намагаючись вчепитися кістяку просто в тазостегновий суглоб.

— Куди?! Стояти, дурна валізо! — заверещала я, викидаючи вперед руки.

З переляку магія Життя вирвалася з мене неконтрольованим зеленим водоспадом. Хвиля відрізала міміка від покійників, і…

У колінах кістяка миттю проріс соковитий дикий чебрець. Всі інші суглоби так щедро обплело мохом, що він заповз у щілини, огорнув кістки й одним махом вилікував… післяжиттєвий ревматизм.

У мерчика з відламаною щелепою просто в роті раптом розпустилася пишна біла лілія, а в прогнилому шоломі третього забуяли ніжні волошки.

А мене повело… Я похитнулася й опустила руки. Усередині знову стало порожньо, наче хтось одним махом вичерпав усе, що встигло накопичитися за дорогу.

Кістяк із палашем сторопіло завмер, а потім несміливо зігнув ногу.

Ні скрипу, ні хрускоту!

Скелет помацав коліно пальцями, розгублено глипнув на мене, поприсідав для вірності… і просто впустив палаш. Зброя гепнула об надгоробок з жалібним «дзень».

Мімік тим часом клацнув зубами об лати на його стегні. Лицар навіть не здригнувся, лишень нахилився й лагідно дав щиглика по замку валізи, наче по носі бульдога.

Мерчик з лілією в роті пошарудів у кишені й витяг засохлий щурячий хвостик та  сунув цей делікатес просто в роззявлену пащу мого багажу. Мімік чавкнув, закотив очиська й потерся об ноги кістяків. Мов усе життя провів на цьому цвинтарі! За їжу мене продав? От зубатий зрадник!

— Гарний хлопчик, — видав лицар.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. А в моїй читацькій телеграм-групі вже гуляють спойлери до майбутніх розділів.  Хто любить знати те, чого ще не знають інші читачі, — вам туди. Візуали до роману також шукайте там :)

5 коментарів