Мабуть, я завжди була письменницею. Просто не одразу це зрозуміла

Якщо чесно, я навіть не знаю, з якого моменту правильно рахувати свій шлях у письменництві.

Можна сказати, що все почалося у 2003 році, коли мені було п'ятнадцять і я написала свій перший роман. Це була дуже підліткова історія — про першу закоханість, перші почуття, симпатії, маленькі драми та ті самі «страшенно важливі» проблеми, які у п'ятнадцять здаються мало не кінцем світу.

Зараз, перечитуючи його, я усміхаюся. Так, він дуже підлітковий. Місцями навіть наївний. Але знаєте, що цікаво? Він чесний. Він передавав саме ті емоції, які я тоді відчувала й розуміла.

Але, якщо бути зовсім чесною, писати я почала набагато раніше.

Ще в дитинстві я постійно вигадувала історії. Розповідала їх сестрі перед сном, двоюрідним братам, коли залишалася з ними. Історії виникали буквально з нічого.

Особливо добре я пам'ятаю одну свою дитячу «схему».

Кожна історія починалася однаково: я заходжу у величезну бібліотеку. Навколо — безліч стелажів, книжки до самої стелі… І далі починалася пригода.

Що саме відбувалося потім — зараз уже й не пригадаю. Але, мабуть, саме тоді я вперше зрозуміла одну просту річ: мені подобається вигадувати світи, яких до мене не існувало.

Потім був той самий 2003 рік. Перший роман.

А потім… тиша.

Дуже довга.

Я перестала писати на багато років. І, мабуть, якби тоді поруч була людина, яка сказала б мені: «Не кидай. У тебе виходить. Пиши далі», — усе могло б скластися зовсім інакше.

Можливо, я почала б раніше. Можливо, сьогодні мала б за плечима набагато більше книг. А можливо, все мало відбутися саме так, як відбулося.

У будь-якому разі письменництво з мене нікуди не поділося.

У 2012 році, приблизно в цей період мого життя, я знову почала писати.

Тільки тепер це були не підліткові мрії.

У мене народилася донечка, вона підросла, а в моїй голові тим часом накопичувалося стільки думок, емоцій та історій, що їм просто стало нікуди діватися.

І я почала їх записувати.

Не в красивому авторському кабінеті.

Не за дорогим ноутбуком.

У звичайних зошитах, блокнотах, на аркушах А4… І навіть на серветках.

Згодом я почала купувати великі блокноти й списувати їх своїм дрібним почерком. Багато писала. І поступово зрозуміла: коли я виписую все, що в мене в голові, мені стає легше.

А потім почалися сни.

Дуже яскраві.

Іноді я прокидалася з відчуттям, ніби щойно подивилася цілий фільм. Причому я не була головною героїнею. Я ніби спостерігала за іншими людьми збоку: бачила їхні обличчя, ситуації, чула діалоги, знала, що вони відчувають.

Одного разу подруга сказала мені приблизно так:

«У мене таке відчуття, ніби ти серіали уві сні дивишся».

І додала:

«Тобі треба писати».

Мабуть, саме тоді я й подумала: а чому б і ні?

Так у моєму житті знову з'явилися книги.

Я почала писати про кохання, помилки, характери, пристрасть, біль, гумор, людські слабкості й ті рішення, після яких хочеться схопитися за голову й сказати герою:

«Ну ти й бовдур…»

І саме такі герої мені подобаються.

Не ідеальні.

Живі.

Ті, які можуть любити, ревнувати, помилятися, злитися, пробачати, робити дурниці, а потім намагатися їх виправити.

Мені ніколи не було цікаво писати просто про красиву закохану пару, яка зустрілася, закохалася і жила довго та щасливо.

Мені потрібен рух.

Потрібні емоції.

Сюжетні повороти.

Небезпека.

Помилки.

Іноді біль.

Іноді гумор, бо без нього, на мою думку, взагалі важко пережити будь-яку серйозну історію.

Я пробувала себе і у фентезі, і в інших жанрах. І, мабуть, якби дуже захотіла, могла б написати навіть психологічну книгу.

Але найбільше мене все-таки тягне до сучасних жіночих романів та фантазійних історій.

До історій, у яких за красивими словами стоять живі люди.

До речі, мої герої далеко не завжди поводяться так, як я задумала.

Іноді я знаю середину історії.

Іноді — середину та фінал.

А от із початком буває приблизно так:

«Добре. А тепер найцікавіше питання — як же я їх сюди доведу?»

І ось тут починається найвеселіше.

Буває, що я змушена підлаштовувати сюжет під героїв.

Тому що я вже знаю їхній характер і розумію: ні, цей чоловік просто не міг би так вчинити. А ця жінка точно не промовчала б.

І тоді доводиться змінювати задум.

Іноді герой буквально ламає мені сюжет.

А іноді все відбувається навпаки — я настільки чітко бачу його, що можу написати історію майже без зупинки.

Одну з таких коротких жіночих історій я свого часу написала приблизно за пів години.

Іноді персонажі слухаються.

А іноді, здається, вони просто нагадують мені:

«Вибач, але ми тут уже самі розберемося».

І, мабуть, саме за це я люблю писати.

Бо для мене книга — це не просто текст.

Я хочу, щоб людина, яка її читає, могла зайти в мою історію й на якийсь час забути про власний світ.

Щоб вона раділа разом із героями.

Злилася.

Переживала.

Обурювалася їхніми вчинками.

Сміялася.

Можливо, навіть плакала.

А потім закрила книгу й подумала:

«От же ж вони мені нерви потріпали…»

Але при цьому не пошкодувала, що прожила цю історію разом із ними.

Мені хочеться, щоб мої герої були не ідеальними, а справжніми.

Деякі історії я вигадую повністю сама.

Деякі народилися з розповідей людей, яких я знаю. Десь змінюються імена, обставини, деталі, події. Але емоційна основа іноді залишається справжньою.

Мабуть, тому мої герої й виходять такими різними.

У них є страхи.

Є слабкості.

Є характер.

Є свої таргани в голові.

І, як не дивно, багато чого з них — це я.

Мій настрій.

Мої емоції.

Мої спостереження за людьми.

Моя здатність сьогодні сміятися, через пів години розчулитися, а ще через годину вже злитися на весь світ.

Мабуть, саме тому я не хочу, щоб моя авторська сторінка була надто правильною.

Я хочу, щоб вона була живою.

Теплою.

Іноді смішною.

Іноді емоційною.

Іноді трохи божевільною — як і мої історії.

Бо я можу бути різною.

І, можливо, саме це я найбільше люблю у своїх книгах.

Мої герої теж різні. Але вони живі.