За мною бадьоро чимчикувала валіза! Тонкі пазуристі лапки спритно перебирали по доріжці, кришка була ледь прочинена, з пащі звисав язик, а очиська не зводили з мене погляду.

Ну чисто тобі пес, який щойно приніс хазяїну палицю й тепер чекає на шматок ковбаси. Тільки цей пес міг разом із ковбасою ненароком відкусити хазяїну руку.

— Та ти знущаєшся з мене, — зашипіла я на міміка, люто замахавши руками. — Ану пішов геть! Згинь! Вертайся в спальню, охороняй лорда!

Валіза на мить завмерла, ображено шморгнула, присіла на всі чотири лапки й вивалила язика ще на пів метра.

— Не дивись на мене так.

Мімік тихенько заскавучав. Ну чисто побитий цуцик. Якщо не рахувати двох рядів ікол у пащі та хрюкання, яке періодично в нього проривалося від надлишку почуттів.

Я закотила очі й одразу згадала матінку з її дратівливою звичкою робити точнісінько так само. От же ж. Ще цього бракувало — перетворитися на власну матір.

— Гаразд! — здалася я. — Але якщо через твоє клацання нас обох схоплять і повісять на замковій вежі, я особисто згодую тебе першій-ліпшій вогняній саламандрі. Зрозумів?

Мімік розуміюче клацнув замком, виструнчився… і раптом пригнувся до самої трави.

— От і домовилися. За мною. І тихо! Навшпиньках!

Я рушила вперед, і позаду одразу почулося старанне:

— Тіп-тіп-тіп…

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. А в моїй читацькій телеграм-групі вже гуляють спойлери до майбутніх розділів.  Хто любить знати те, чого ще не знають інші читачі, — вам туди. Візуали до роману також шукайте там :)