— Тату, щоб тобі пусто було! Ти подарував мені на весілля хижого міміка?!

Валіза у відповідь радісно клацнула зубами.

А тоді з-під неї вискочили тонкі, схожі на курячі лапки, й ця паскуда рвонула просто до вікна. Довгий язик метнувся вперед і мертвою хваткою вчепився в поділ моєї весільної сукні.

— Та відпусти ти, дурбецало! — заволала я.

Мімік глухо загарчав і смикнув поділ на себе. Я теж здаватися не збиралася, але сила в цього багажу виявилася кінською.

— Віддай! Це, між іншим, моя сукня!

Я вчепилася в тканину з усієї сили, мімік уперся своїми курячими лапами й потягнув у протилежний бік. Тоді-то мої ноги на підвіконні зрадницьки ковзнули…

— Ой-йой-йо-о-ой!

Я втратила рівновагу, змахнула руками й шубовснула спиною просто в ніч за вікном.

Серце вмить обірвалося, у вухах засвистів вітер, і я вже приготувалася прикрасити собою кришталевий сад його світлості…

Хрясь! Трісь!

Падіння раптово зупинилося з таким диким ривком, що з мене вибило весь дух.

Кринолін! Моє багатостраждальне весільне плаття виявилося ширшим за віконний отвір. Пишні спідниці разом зі сталевими обручами намертво застрягли в рамі!

І ось вам картина: темне зоряне небо, десь далеко внизу мерехтять чудернацькі квіти, а я… Я вишу догори дриґом уздовж замкової стіни. Руки безпорадно теліпаються в повітрі, над головою розчепірився пишний намет зі спідниць, а в кімнаті мімік усе ще з апетитом дожовує мою сукню.

І щось мені підказувало, що тканиною ця ненажера не обмежиться, якщо дотягнеться до чогось поживнішого.

— Прекрасно, — просипіла я, дивлячись на перевернуті вежі Морвейну. — Просто чудово. Втеча століття пройшла бездоганно.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. А в моїй читацькій телеграм-групі вже гуляють спойлери до майбутніх розділів.  Хто любить знати те, чого ще не знають інші читачі, — вам туди. Візуали до роману також шукайте там :)