Доброго часу доби, шановне панство.

Ви ж знаєте, який сьогодні день. Правда?

Тому, напевно, здогадуєтеся про кого буде цей допис.

Я не буду вдаватися до пафосних вітань, бо у кожного з читачів та авторів, переконана в цьому, є власна історія про котика, для якого збирали на автівку, на амуніцію або на певне приладдя. Або ж відкривали «банку», бо це вже край і вже негайно.

Я просто хочу, щоб ми не забували про тих котиків. Пам’ятали не тільки у такі дні, а й час від часу, дивлячись на небо, згадували, хто тримає його над нами. Нам складно, але там, де вони, ще складніше.

Тут я вам лишаю уривок з книги. Він мій улюблений.

Читачі кажуть, що ця книга емоційно важка, а я просто хочу, щоб ми не забули. І наші діти пам’ятали.

«- Ноші! Бігом!

Однак біля «буханки» ніхто не ворухнувся.

- Все. Двохсотий.

- Коли?

- Щойно.

Очі Андрія Павленко звузилися, і вже не старлейт, а лікар-реаніматолог, яким він, власне, працював у Харкові майже все свідоме життя, не вигукнув – зарепетував:

- Ноші! Кому сказав! У мене двохсотих не буває. Розпаскудилися! ШВЛ! Кисень! Систему!

За мить усе заворушилося. Лиш повітря, наповнене присмаком горілої трави, випаленого пороху, завмерло в очікуванні дива. Клапті одягу, бризки крові – усе летіло на оцинковану долівку польового госпіталю.

Хтось вклав руки на грудину бійця. Непрямий масаж серця… Раз! Ще раз! Поштовх… Ще… Ще… Час спливав. Відгуку нуль.

Поштовх.

Інтубація… Трубка в горлянку. Є. Апарат ШВЛ із киснем… Тиск пішов.

Огляд тіла – кілька невеликих ран. Осколкове. Зупинити кровотечу там, де вона є… При великій крововтраті навіть дрібні поранення можуть стати фатальними. Нової крові немає.

Поштовх.

Підключка… Ще дві крапельниці – в обидві руки…

- Гелофузін, струменем! Адреналін!

Двоє санітарів стискують пластикові флакони.

Поштовх…

Хтось витер вщент мокре чоло.

- Качай, бісова душа!

Поштовх… Ще… Ще…

Кардіомонітор. Електроди на тіло. Пульсометр на палець…

Поштовх… Поштовх… Поштовх…

Нарешті зубець на моніторі.

- Є сигнал! Серце пішло! Тиск?

Манжета від монітора – на руку. Здавалося, що вона накачувалася вічно… Нарешті сигнал і цифри на моніторі…

- Шістдесят!

- Лід на голову!

- Тиск?

- Вісімдесят.

Павленко полегшено видихнув:

- Живий. Реанімаційну машину на виїзд…

Євген Рачинський, руки якого почали трястися, скинувши напругу поштовхів, у дві затяжки прикінчив цигарку…

- М-да, схопили душу за ногу…

- За п’ятку, - втомлено всміхнувся Павленко.

Термоковдра. Документи. Система…

Його примружені сині очі вихопили попід стіною бійця, права нога якого висіла на чесному слові. Доведеться ампутувати по коліно.

- Корній… Корній… - хлопчина безперервно когось гукав.

Рачинський відкинув обвуглений фільтр, глянув прискіпливо на Андрія, тільки вчорнілими очицями зазиваючи до нового герцю зі смертю. У Павленка не буває двохсотих. Ніколи.»

Книгу шукати за цим посиланням: Кремінь 

І хай згорить москва!