Він знову рушив навперейми. Я — у протилежний бік. Ми кружляли спальнею в якомусь безглуздому шлюбному танці, де чоловік наступав, а дружина з усіх сил намагалася не дати себе впіймати. І що найобразливіше — цей могильник навіть не надто старався.

— Ви що, міледі, боїтеся мене? — у його холодному тоні прослизнула ледь вловима, глузлива нотка.

— Хто, я?! Ха! Знайшли боязку! — пирхнула я, судорожно задкуючи до шафи. — Я не вас боюся, ваша світлосте. А радше зарази, яку ви могли притягти з того розлому. Ви там у потойбічній гидоті копирсалися, а тепер лізете до чесної панночки з поцілунками. Може, я взагалі спочатку хочу переконатися, що вранці не прокинуся з пліснявою в якомусь непристойному місці!

— За кого ви мене маєте, леді Валладес? — у голосі його світлості змішалися обурення та відвертий подив. — Я прийняв повне енергетичне обмивання перед тим, як переступити поріг ваших покоїв. Тож ваші хвилювання даремні.

— А раптом у вас під нігтями яйця цвинтарних кліщів?! — заверещала я, намагаючись намацати в декольте заповітний мішечок. — Я травник, у мене санітарні норми на першому місці!

— Досить, — видихнув він, і… зник.

Темна тінь майнула перед очима, я встигла лише здивовано пискнути, і сильна рука обхопила мене за талію. Так швидко й точно, що я навіть не зрозуміла, як опинилася притиснута до шафи.

Ох…

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. А в моїй читацькій телеграм-групі вже гуляють спойлери до майбутніх розділів.  Хто любить знати те, чого ще не знають інші читачі, — вам туди.