У коридорі почулися важкі, впевнені кроки. І буквально за мить двері покоїв знову відчинилися.

На порозі з’явився чоловік, настільки високий, що я мимоволі сковтнула. Його плечі прикривав темний дорожній плащ, під яким виднівся чорний військовий мундир із високим коміром і срібними застібками. Широкий шкіряний пояс перехоплював талію, а збоку висіли піхви меча. На високих чоботях ще залишився дорожній пил, тож його світлість, схоже, навіть не завдав собі клопоту перевдягтися після повернення.

Невже так поспішав до договірної дружини? Ха!

Некромант ступив до кімнати, і я мимоволі сіпнулася. Зблизька чоловік виявився ще більшим. От тільки роздивитися, що там природа видала йому на додачу до такого зросту й дужих плечей, не вдалося. Обличчя лорда ховала срібна маска. Темне волосся було заплетене в довгу тугу косу, що спадала на плече.

Крізь вузькі прорізи виднілися темні очі. Холодні, уважні й зараз спрямовані просто на мою кляту завісу.

— Та ви знущаєтеся?! — подумки завила я. — Він теж у наморднику?!

Він завмер, схиливши голову на знак вітання, і приклав до грудей руку в рукавичці з темної шкіри.

— Вітаю в моїх володіннях, леді Валладес, — пролунав низький, глибокий голос, від якого в мене чомусь одразу пробіг холодок уздовж спини. — Прийміть мої вибачення за затримку. Обов'язок перед імперією вимагав моєї особистої присутності на рубежі. Сподіваюся, дорога не була для вас надто обтяжливою.

— Ой, та що ви кажете! — подумки єхидно пирхнула я. — Яка ввічливість, я зараз прямо розплачуся. Дорога була просто казка, пане могильнику: мене ледь не вивернуло навиворіт, а потім замкнули в кімнаті й натерли прянощами, наче вепра перед запіканням.

Особистий кошмар ректора, або А кому зараз легко?

P.S. А в моїй читацькій телеграм-групі вже гуляють спойлери до майбутніх розділів.  Хто любить знати те, чого ще не знають інші читачі, — вам туди.