Одного ранку Мей прокидається раніше за весь дім і вперше сама йде на кухню.

Для неї вже це незвично. За тридцять два роки життя вона майже не знала, як виглядає місце, де готують їжу. У Палаці Небесного Цвіту страви просто з’являлися — на срібних тацях, у супроводі слуг, наче між кухнею і імператрицею взагалі не існувало дороги.

А тут — тепла кухня, вогонь у печі, тісто на столі й Марта, яка вже працює, поки решта будинку ще спить.

Марта пропонує чай.

Ромашку. М’яту. Липовий цвіт. Мелісу.

І Мей питає:

— А де чай?

Кілька секунд вони просто не розуміють одна одну.

Для Марти все це — чай.
Для Мей — ні.

І лише потім на верхній полиці знаходиться маленька металева коробочка із зеленим чаєм, яку Едмунд колись привіз з Аверна. Старим, трохи вивітреним, майже забутим усіма.

А для Мей його запах стає першим за багато днів запахом, який належить її власному минулому.

Потім вона шукає маленький чайник.

Марта знаходить старий глиняний — зовсім не такий, який мав би бути.

Не те.
Зовсім не те.
Але вже значно ближче.

І цього виявляється достатньо.

Мей не дозволяє залити листя окропом. Чекає, поки вода трохи охолоне. Заварює чай так, як робила це безліч разів раніше.

І вперше за багато днів їй не потрібно нічого вирішувати, нічого приховувати, стежити за кожним словом чи думати, чи не видасть вона себе.

Є тільки тепла кухня, потріскування дров, Марта біля тіста — і знайомий смак.

Чай не такий, як удома.
Вода інша.
Чайник неправильний.
Листя надто старе.

Але вона все одно його впізнає.

Мені дуже подобається ця сцена саме через її буденність.

Іноді дім повертається не великим спогадом.

Іноді — запахом сухого листя.
Маленьким чайником.
Правильною температурою води.

І кількома хвилинами ранкової тиші на чужій кухні.

А ще мені особливо подобається, що вже зовсім скоро цей випадково знайдений чайник перестане бути чужою річчю. Марта просто почне ставити його для Мей щоранку.

Без пояснень.

Наче він завжди там стояв.