Глава 16. Витоки

Мей прокинулася ще до світанку.

Кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до тиші. Будинок спав. Не було чути ані Еліс, ані кроків Сари, ані голосів знизу.

Лише вітер тихо шелестів у гілках за вікном.

Мей заплющила очі.

І майже відразу відчула голод.

Справжній. Наполегливий.

Останніми днями вона їла тому, що їжу приносили й нагадували про необхідність відновлювати сили. Навіть учора за вечерею майже не помічала смаку страв.

Сьогодні тіло вперше саме вимагало їжі.

Мей сіла на ліжку.

За вікном лише починало світлішати. Вона накинула теплий вовняний жакет і тихо вийшла з кімнати.

Будинок іще дрімав. Сходи ледь чутно скрипнули під ногами. На першому поверсі було темно, лише з боку кухні пробивалася вузька смужка світла.

Мей мимоволі усміхнулася.

Звичайно.

Марта вже не спала.

Мей тихо відчинила двері.

Кухня зустріла її теплом. У печі потріскували дрова, а на робочому столі стояла велика миска з тістом. Марта саме вимішувала нову порцію.

Побачивши Мей, вона здивовано кліпнула.

— Пані Авіс?

— Доброго ранку.

— Ви мене налякали.

— Вибачте.

Марта витерла руки об фартух.

— Щось сталося?

— Ні. Просто прокинулася дуже рано.

Марта уважніше подивилася на неї.

— І дуже голодна.

Мей трохи зніяковіла, але кивнула.

— Так.

— Я так і знала. Сідайте.

Марта вказала на стілець, і Мей слухняно сіла.

За хвилину перед нею вже стояла тарілка з теплим хлібом, медом і шматочком масла.

Марта поставила гріти воду.

— Чаю?

— Залюбки.

Вона підійшла до великої шафи й відчинила дверцята. Усередині стояли десятки баночок і полотняних мішечків.

— Ромашка, м’ята, липовий цвіт, меліса, чебрець...

Мей слухала, а потім трохи нахилила голову.

— А де чай?

Марта озирнулася.

— Ось же.

Вона підняла мішечок із ромашкою.

Мей кілька секунд мовчала.

— Ні. Сам чай.

Тепер уже Марта насупилася.

Вони мовчки дивилися одна на одну, поки жінка раптом не зрозуміла.

— А-а-а. Той чай.

— Той?

— Із далеких країн.

Мей ледь усміхнулася.

— Так.

Марта замислилася, а потім почала шукати на верхній полиці. Переставила кілька банок, відсунула мішечки й нарешті дістала маленьку металеву коробочку.

— Здається, десь тут був.

Вона відкрила кришку.

У повітрі одразу з’явився знайомий запах.

Сухе листя. Трава. Легка гіркота.

Зелений чай.

Справжній.

Мей завмерла.

Запах був слабшим, ніж мав би, — чай зберігався надто довго. І все ж вона впізнала його миттєво.

Стільки днів у цьому світі.

І вперше вона відчула аромат, який належав її минулому життю.

— Пан Едмунд привіз його з Аверна, — пояснила Марта. — Років два тому.

— І ви його не п’єте?

— Ніхто не любить.

Мей здивовано підняла брови.

— Чому?

Марта чесно знизала плечима.

— Якась гірка трава без смаку.

Мей тихо засміялася.

Потім озирнулася, ковзаючи поглядом по кухонних полицях.

Марта помітила це майже відразу.

— Ви щось шукаєте?

— Маленький чайник.

— Для однієї людини?

— Так.

— Навіщо?

Мей замовкла.

Як це пояснити?

Вона подивилася на великі чайники, товсті керамічні чашки й глечики. У цьому домі ніхто не пив чай так, як його пили в Пелюстках.

— Просто звичка, — нарешті відповіла Мей.

Марта відчинила одну шафку, потім другу й зрештою дістала маленький глиняний чайничок, яким, схоже, давно не користувалися.

— Такий підійде?

Мей обережно взяла його до рук.

Не те.

Зовсім не те.

Але вже значно ближче.

— Так.

— Точно?

— Точно.

Марта поставила чайничок на стіл і потягнулася до гарячої води.

— Зачекайте.

Вона здивовано підняла голову.

— Що таке?

— Вода надто гаряча. Треба трохи зачекати.

Марта перевела погляд із Мей на чайничок, але нічого не запитала.

Мей дочекалася, поки вода трохи охолоне. Потім насипала в чайничок трохи листя й обережно залила його.

Кришка тихо дзенькнула.

Незабаром кухнею розлився аромат зеленого чаю. Слабкий, трохи вивітрений, але безпомилково знайомий.

Мей повільно вдихнула.

Знайомий ритуал уперше за багато днів приніс їй спокій.

Не потрібно було ухвалювати рішення, стежити за кожним словом чи боятися, що хтось помітить у ній щось незвичне.

За вікном починався новий день. У печі потріскували дрова, Марта знову взялася до тіста, а на столі лежав теплий хліб.

Мей зробила маленький ковток.

Чай був не таким, як удома. Листя зберігалося надто довго, вода була іншою, та й глиняний чайничок надто швидко віддавав тепло.

Але смак однаково залишався знайомим.

І цього виявилося достатньо.

— Смачний? — запитала Марта.

Мей подивилася на чашку, а потім усміхнулася.

— Так.

І цього разу сказала правду.

Незабаром будинок прокинеться. Прибіжить Еліс, з’явиться Сара, почнуться уроки, книги й нові запитання.

Але поки що кухня належала лише їм двом.

І Мей зовсім не поспішала повертатися до своєї кімнати.

⁂

Мей саме поставила порожню чашку на стіл, коли двері кухні відчинилися.

— Ось ти де.

На порозі стояла Беатріс. Волосся ще трохи розтріпалося після сну, а на плечі була недбало накинута тепла шаль.

Побачивши Мей, вона помітно пожвавішала.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

Беатріс перевела погляд на хліб, порожню чашку й Марту, а потім усміхнулася.

— Ти вже поснідала?

— Майже.

— Це чудово.

Вона сіла поруч.

— Як спала?

— Добре.