— Зупиніть авто, — попросила я.

— Що? Ви серйозно? Прямо тут? У незнайомій пустоші з товстим шаром туману?! — Водій продовжував повільно їхати, але тепер час від часу повертав голову до мене. — Ні, все ж таки ви не закінчите цей турнір перемогою… ви просто-напросто не доживете до фіналу!

— Будь ласка. Зупиніть. Машину.

  Чоловік почав сумніватися у своїй відмові, але продовжував їхати.

— Це не надовго, зупиніться вже, врешті-решт!

  Авто різко зупинилося, і водій повернувся до мене усім тулубом. Його вираз обличчя не гарантував нічого супер хорошого для мене, але й нічого поганого. Це скоріше втомлений погляд. Неначе він дійсно віз малу дитину, якій різко закортіло в туалет посеред дороги.

  Я відкрила дверцята зі своєї сторони і вже хотіла вийти, але мою руку легко потягнули назад у салон. Я різко повернула голову, гадаючи, що це водій хотів щось сказати, але…

— Куди тебе несе, жінко? — запитав сонний Вільям, чия голова лежала на плечі матері.

— Тебе остання подія не навчила, що не слід до досить молодих дівок звертатися «жінка»? — Підіймаючи над головою свій клатч, все ще із закритими очима, питала мати.

— Кхм, та ні, пам’ятаю, — хлопець на секунду поглянув на синець на лівій руці, який відьмі все ж вдалося поставити принцеві. — То що, Аїдо, куди тебе несе? Зараз глуха ніч, туман, майже нічого не видно, ми посеред хижої природи, тож…

— Не твого розуму справа! Сама якось вирішу, що мені робити! — кинула я різко, вивільняючи руку.

— Так, молодята! — Раптом втрутився водій, помахавши рукою перед нашими обличчями. Його тон був доброзичливий, але нетерплячий. — Ви виходите чи ні?

— Так! — відповіла я, з легким викликом у голосі.

— Ні! — заперечив Вільям, перехоплюючи мій погляд.

— От і залишайся, — сухо мовила я, вивільняючи руку з його хватки. Потім, рішуче відчинивши двері, висунулася з автомобіля. Наостанок я кинула через плече: — А я не планую сидіти без діла!

— У вас десять хвилин! — тільки й встиг вигукнути водій, але нас це вже не цікавило.

— Чому ти всюди за мною бовтаєшся!? Своїх справ немає? — почала я, як тільки двері авто закрилися.

— Оу, ну пробачте, пані, та була б моя воля, я б зараз же поїхав на таксі додому в замок, а вас ліпше б забув! Але пробачте, це завдання від короля!

— Ваше завдання — це супроводжувати мене на тому триклятому турнірі! Не більше, не менше!

— Циц!

— З якого б це дива!? — тільки й встигла кинути я фразу, як хлопець притягнув мене однією рукою до себе, а другою закрив мені рота.

  За одну мить я опинилася в обіймах принца.

  Якби це бачила Лізка, то одразу б одружила нас! Хах, мабуть, так сильно старатися звести мене з якимось хлопцем може тільки вона!

  А от тепер уже я помітила причину неочікуваних обіймів від Йо-го Ви-со-ко-сті!

  Той самий синій шар літав між кущами, неначе щось шукаючи. Він повільно пропливав між тонкими стеблами чагарників, повертаючи ядро то в один бік, то в інший.

  Я легко щипнула хлопця зубами за пальці.

— Фф! — прошипів принц.

— Не придурюйся, це не так уже й боляче, — прошепотіла я. — То кого він… воно шукає?

— Ну, як тобі сказати…

Повну главу ВЖЕ можна прочитати у профілі в книзі «Спалена корона»!