На землях маєтку Прімроузів росте старий дуб.

Для Авіс це було не просто дерево. Вона читала там, ховалася від усіх, могла годинами сидіти на гілках і дивитися на долину.

Поруч стояла стара лавка, але Авіс майже нею не користувалася.

Їй подобалося вище.

І одного дня Едмунд розповів Мей, що, коли Авіс було близько десяти, вона вперто лізла на найвищі гілки й кілька разів падала.

Після третього падіння він просто зробив для неї сходинки.

Мей довго дивилася на старі дерев’яні планки, майже сховані в корі.

«Хтось витратив час, працю й сили лише тому, що маленька дівчинка дуже хотіла залізти на дерево.»

Для неї це було дивно.

У Палаці Небесного Цвіту бажання Мей теж виконували. Але там за кожним виконаним бажанням стояв її титул.

Тут усе було інакше.

«Тут сходинки з’явилися не тому, що Авіс була важливою. А тому, що була донькою.»

Пізніше Мей записала ще одну думку:

«Для дітей облаштовують покої, створюють сади, наймають учителів. Але ніхто не робить для них сходинок на дерева.»

І, мабуть, саме в таких дрібницях вона починала бачити різницю між двома світами.

Не в багатстві.
Не в розмірах будинків.
Не в кількості слуг.

А в тому, чи хтось взагалі питає дитину, чого вона хоче.