Глава 8. Знайомство з маєтком

Коли Мей прокинулася, кімната вже була наповнена м’яким ранковим світлом.

Вона ще трохи полежала, слухаючи легкий шелест листя за вікном. Навколо було спокійно: ні болю, ні придворних, ні церемоній.

Мей повільно сіла й лише тоді усвідомила дивну річ.

Це був уже третій ранок у цьому тілі, у цьому домі, у світі, який не мав нічого спільного з Імперією П’яти Пелюсток.

Вона опустила ноги на підлогу.

Якщо це не сон, якщо я досі тут і за три дні нічого не змінилося… значить, настав час припинити чекати.

Мей не могла повернутися назад, прокинутися у своїх покоях чи повернути власне тіло.

Отже, залишалося лише одне.

Навчитися жити тут.

Навчитися жити так, як жила Авіс.

Мей повільно підвелася. Її погляд машинально ковзнув до того місця, де раніше стояло велике дзеркало.

І вона завмерла.

Учора там ще залишалася порожня рама, а сьогодні місце біля стіни було порожнім. Натомість на туалетному столику з’явилося нове дзеркало — невелике, у простій дерев’яній рамці, майже непомітне.

Наче хтось навмисно обрав таке, яке не привертатиме до себе уваги.

Мей кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім підійшла до столика й обережно сіла.

У відкритій шкатулці лежав той самий гребінь.

Мей поглянула в дзеркало.

Дівчина у відображенні теж дивилася на неї: великі карі очі, світла шкіра з легким рум’янцем, каштанове волосся.

Вісімнадцять років.

Значно молодша за жінку, яка дивилася на неї зсередини.

Мей повільно підняла руку й торкнулася щоки. Шкіра була гладенькою, без жодної зморшки, слідів безсонних ночей чи втоми.

Обличчя Авіс було красивим. Не тією довершеною красою, яку створювали придворні майстри, а живою і справжньою — такою, яку не потрібно було годинами створювати за допомогою косметики, пахощів та прикрас.

У Палаці Небесного Цвіту багато жінок віддали б половину своїх статків за таке обличчя.

А Мей досі не могла звикнути до того, що бачить його в дзеркалі.

Вона взяла гребінь і кілька разів провела ним по волоссю, але невдовзі зупинилася й тихо поклала його назад.

В Імперії її волоссям завжди займалися інші. Вона раптом зрозуміла, що навіть не знає, як самостійно впоратися з такими довгими пасмами.

Мей тихо видихнула.

— Сара.

Минуло лише кілька хвилин, перш ніж у двері постукали.

— Заходь.

Сара відчинила двері.

— Доброго ранку, пані.

— Доброго ранку.

Мей уважно подивилася на неї й лише тепер зрозуміла, що саме змінилося. Сара стала тихішою, обережнішою і навіть рухалася якось стриманіше, наче боялася зробити щось не так.

— Ти сьогодні дуже тиха.

Сара здивовано кліпнула.

— Я?

— Так.

Дівчина трохи зніяковіла й опустила очі.

— Я просто не хотіла вас турбувати.

— Чому?

— Ви зараз… інша.

На кілька секунд запала тиша.

Мей задумалася, а потім, несподівано для самої себе, ледь усміхнулася.

— Повір, зараз мене набагато більше лякає мовчання.

Сара здивовано підняла голову й уперше за ранок несміливо усміхнулася у відповідь.

— Тоді я постараюся виправитися.

— Будь ласка.

Мей кивнула на гребінь.

— Допоможеш?

— Звичайно.

Поки Сара розчісувала її волосся, Мей знову дивилася в дзеркало, тепер уже уважніше вивчаючи кожну рису обличчя.

Наче знайомилася з людиною, яку їй належало бачити щодня.

Коли волосся було заплетене, Сара підійшла до великої шафи.

— Пані, що б ви хотіли сьогодні надягнути?

Мей тихо хмикнула.

— Спочатку покажи, що взагалі тут є.

Сара відразу пожвавішала й відчинила дверцята.

Усередині висіли сукні, жакети й плащі, лежало кілька поясів та багато речей, яких Мей ніколи раніше не бачила.

Сара витягла перший комплект.

— Це був ваш улюблений.

Спочатку вона показала світлу лляну сорочку з м’якими зборами біля коміра. Її широкі рукави стягувалися на зап’ястях вишитими манжетами.

Мей провела пальцями по тканині. Серед зелених стебел і листя ховалися маленькі білі ромашки. Візерунок повторювався знову і знову — ненав’язливо, наче знак, який усі тут розуміли без слів.

Потім Сара показала широкі штани кольору вибіленого льону.

Вони були такими просторими, що спочатку Мей прийняла їх за нижню спідницю. Лише придивившись уважніше, вона зрозуміла, що перед нею штани, причому пошиті так, ніби хтось навмисно хотів приховати цей факт.

— Це штани? — нарешті запитала Мей.

— Звичайно.

— Їх носять жінки?

Сара здивовано моргнула.

— Усі.

— Навіть дворянки?

— Особливо дворянки.

— А чому?

— Бо так зручніше їздити верхи.

Мей ще раз подивилася на штани, тепер уже уважніше, й помітила вишиті смуги, що тягнулися вздовж боків від пояса до самих щиколоток.

Ромашки, листя й тонкі зелені стебла.

Той самий орнамент.

— Це дуже поширений візерунок?

— У нас майже всюди є польові квіти, — відповіла Сара. — Особливо ромашки.

Вона усміхнулася.

— Пані, ви завжди казали, що без них одяг виглядає сумним.

Мей мовчки слухала.

У Палаці Небесного Цвіту кожна вишивка означала статус, кожен колір мав своє значення, а кожна нитка підкорялася правилам.

Тут же квіти просто нагадували про літо.

І від цього здавалися дивно живими.

Сара розклала решту одягу на ліжку.

Першою увагу Мей привернула темно-зелена тканина. Вона підняла її й покрутила в руках.

Річ нагадувала половину сукні, але не була ні сукнею, ні халатом, ні штанами.

— А це що?

— Спідниця, — відповіла Сара.

— Спідниця?

— Так.

Мей ще раз розгорнула тканину.

— Вона розрізана.

— Звичайно.

Сара сказала це так, ніби інакше бути не могло.