Під час першої прогулянки маєтком Мей побачила цю кімнату лише на мить.

М’які крісла. Книжкові полиці. Низький столик. Великий камін.

Наступного дня вона сама попросила Річарда повернутися туди.

Удень кімната здалася їй ще дивнішою.

Тут не було трону. Не було почесного місця. Ніщо не підказувало, хто головний і як треба поводитися.

І Мей поставила дуже просте запитання:

— Що тут роблять?

Річард відповів:

— Сидять.

Розмовляють. Читають. Грають. П’ють чай. Відпочивають.

Просто проводять час разом.

Для Мей це було майже незрозуміло.

У Палаці Небесного Цвіту кожна зала мала своє призначення. Кожна зустріч — причину. Навіть якщо люди хотіли побачитися, для цього все одно існували правила.

А тут була ціла кімната лише для того, щоб можна було сісти поруч.

Почитати свою книгу, поки хтось інший сидить біля каміна.

І для всього цього не потрібен особливий привід.

Мабуть, саме це й дивувало Мей найбільше.

Тут близькість не треба було організовувати.

Люди просто живуть поруч.

Усі просто вдома.