Коли я починав працювати над «Іграми Богів», ця збірка не мала чіткої внутрішньої системи. Вона виникла передусім як супровід до значно більшого світу «Відродженого»: місце, куди можна винести міфологію, звичаї, історичні події, релігійні уявлення й культурні особливості, яким було б затісно в основному романі. Я навіть визначав її для себе та читачів майже як робочу майстерню світобудови — спробу поступово, ніби скульптор, надати форму тому, що в головному сюжеті може залишатися лише тлом.

Однак із появою нових текстів я дедалі частіше помічав, що вони починають об’єднуватися не лише спільною географією чи історією. Між ними виникла тематична спорідненість. Одні оповідання тяжіють до потойбічного, незрозумілого й трансцендентного; інші — до понять гідності, волі, обов’язку та певного «високого» ідеалу; ще інші розглядають світ уже майже очима історика або культуролога — через держави, війни, звичаї, пам’ять і те, як люди переосмислюють минуле.Тепер я бачу цю структуру приблизно так:
Непізнане - Осмислене - Пережите.

Непізнанне — це порив світу до загадковості. Світ не зобов'язаний сам себе пояснювати, так само як люди не розповідають всю свою біографію при першому знайомстві.

Першу велику тему я б назвав також темою нумінозного — того дивного відчуття, коли людина стикається з чимось, що явно перевищує її звичний спосіб пояснювати світ. Це не обов’язково жах і навіть не обов’язково магія. Швидше це зустріч із чимось іншим: давнім, природним, божественним, потойбічним або просто таким, для чого людські поняття виявляються недостатніми.
До цієї частини я відношу «Похорон», а також поки що незавершені «Скляні руки», "Дух" та «Божа пучча».

«Похорон» підходить до тієї теми з доволі банального боку. Його головний герой, Лисянський, мандрує різними землями й записує народні пісні, перекази та звичаї. Він приїздить на похорон, де спостерігає місцевий обряд, намагаючись поставитися до нього як дослідник: побачити деталі, зрозуміти символи, зафіксувати пам’ять людей. У самому ритуалі важливу роль відіграють прості речі — полотно, вода, хліб, спосіб розташування тіла, поведінка родини.

Проте поступово межа між культурологічним спостереженням і чимось значно менш зрозумілим починає розмиватися. Саме цей перехід мене й цікавив. Легко вивчати вірування інших, коли вони залишаються записами в книжці; значно важче зберігати дистанцію, коли здається, що предмет твого дослідження раптом може звернутись до дослідника напряму.

«Скляні руки» поки що залишаються незавершеною розповіддю, тому я не хочу говорити про неї так, ніби вже знаю її остаточну форму. В основі задуму стоїть Робус — юнак із ковальського роду, який відчуває на собі тягар сімейної традиції, але не має природної вправності, якою славилися його пращури. Для нього ковальство поступово стає не просто професією, а мірилом власної гідності. Уже на початку батьківський обов’язок пов’язується з пам’яттю про мертвих і відповідальністю перед тими, хто ще не народився.

Противагою цьому тиску стає ліс, де Робус почувається спокійніше й природніше, ніж біля горна. І саме тут історія поступово повинна переходити від особистої невпевненості до зіткнення з чимось чужим. Мене цікавить не стільки сама надприродна загроза, скільки момент, коли людина вже не може бути певна, чи належать їй власні думки. Поки що це радше напрямок майбутньої розповіді, ніж остаточно сформульований висновок.

Подібним чином і «Божа пучча» поки існує в незавершеному стані. Її основою є бенкет, який Король всіх Королів влаштовує після великої перемоги, запрошуючи до свого дому богів та інших славних гостей. Починається все як урочистість: мед, вихваляння подвигів, пісні, веселощі. Але сам задум поступово веде застілля від величного до карнавального — там, де боги вже не лише далекі сили світобудови, а істоти зі старими образами, слабкостями, суперництвом і дуже гарною пам’яттю). Чернетка саме в цьому напрямку вибудовує майбутній конфлікт бенкету.

Тут мені важливий контраст між сакральним і майже побутовим. Боги можуть сваритися, пити, вихвалятися чи поводитися смішно — але від цього не перестають бути богами. Навпаки, можна поставити питання інакше: а що, якщо людські бенкети, сварки та пісні лише повторюють значно давнішу модель? Поки «Божа пучча» не завершена, я сприймаю її передусім як експеримент із поєднанням високого міфу й карнавалу у красивій віршованій формі.

«Дух» — остання з недописаних, повинна стати найбільш спокійним проявом тематики. Це історія про невеличку дивну істоту, пов’язану з Гвоздним Лісом, місцевими духами та природним ритмом цього краю. Люди складають про Дух чутки й перекази: одні вважають його добрим , інші — небезпечним господарем лісу, ще хтось узагалі не впевнений, що бачив його насправді. Сам же герой ставиться до всього значно простіше: для нього цей ліс просто є домівкою, за яким потрібно доглядати.

Мені подобається ця різниця між людським уявленням про надприродне й поглядом самого надприродного на себе. Грогу не існує для того, щоб бути загадкою для людей. Він не чекає героя, не приховує великої істини й не зобов’язаний пояснювати свою природу. Люди самі створюють навколо нього міф, тому що намагаються описати те, що не вписується в їхню буденність. Саме цей принцип я хотів би зберігати й надалі: не все дивне у світі мусить мати людське призначення.

Осмислене - якщо перша група оповідань говорить про світ, який не зобов’язаний бути зрозумілим, то друга ставить майже протилежне питання: що відбувається, коли людина сама намагається сформулювати порядок світу?

Найяскравіше це видно в «Буллі про свідому волю». Її основою стає релігійно-філософське зібрання, на якому Метагнос представляє новий погляд на пророцтва, богів і саму причинність. Його цікавить не те, чи існує Божественне, а те, як воно взаємодіє зі світом і чи може людина бути не лише пасивним спостерігачем визначеного майбутнього. Звідси випливає проблема свідомої дії. Якщо людина знає пророцтво, чи повинна вона чекати його здійснення? А якщо вона почне сама наближати передбачене — це буде проявом свободи чи, навпаки, остаточним доказом її несвободи? Саме ця суперечність мені тут найбільш цікава. «Булла» не просто створює релігійну доктрину для світу; вона ставить питання про те, чи можливо відокремити людську волю від причин, які цю волю породили.

«Рада гідних» працює зі схожою проблемою, але переносить її з метафізики в етику та владу. Молодий Тан III готується прийняти спадок свого роду й збирає навколо себе людей, пов’язаних із його домом, майбутнім правлінням та поняттям служби. Уже сама початкова характеристика героя постійно повертається до слова «гідний», а скликаний ним бенкет поступово перетворюється на випробування того, що це слово взагалі означає. Для мене, як автора, тут важливе просте питання: якщо людина народилася спадкоємцем, отримала освіту, ім’я й право на владу, чи робить це її гідною? А якщо ні — хто має право перевіряти її гідність і за якими критеріями? Так само, як «Булла» випробовує поняття волі, «Рада гідних» випробовує саме слово «гідність».

Ці дві історії тому й здаються мені спорідненими. Вони розповідають не просто про великих людей чи урочисті події. Вони показують момент, коли красиве абстрактне поняття раптом вимагає практичного доказу.

Пережите — це третій напрямок «Ігор Богів»: історичний та культурологічний. Найповніше його зараз представляє «Воля або Смерть».

На відміну від текстів про богів або філософські системи, тут мене цікавить суспільство в русі. В основі оповіді лежить конфлікт між Богуславом і Дужим, між королівською владою та уявленням про давні вольності. Повстання поступово втягує в себе різні верстви населення, а незвична для королівського війська зброя змушує звичну систему ведення війни пристосовуватися до нової реальності. Тому для мене «Воля або Смерть» — не просто історія про битви. Мене значно більше цікавить те, як відбувається історія. Як політичний принцип перетворюється на гасло. Як технологія, незрозуміла одному поколінню воїнів, змінює тактику наступного. Як король і повстанець можуть дивитися на одну й ту саму державу й бачити абсолютно різні речі. Як особисті стосунки, давні дружби та родинні зв’язки виявляються вплетеними у значно більший політичний конфлікт. Саме тут дві попередні теми повертаються вже в іншій формі. «Воля», яка в «Буллі» була філософською проблемою, в історичній реальності стає політичним словом, за яке люди готові сперечатися й воювати. «Гідність», яку випробовувала «Рада гідних», перетворюється на питання законності влади, вірності присязі й права на непокору.

При цьому «Похорон» також частково належить до цього культурологічного напряму. Лисянський помічає, що одна й та сама давня пісня змінюється залежно від місцевості: в одному регіоні сильніше пам’ятають війну, в іншому — богів, десь зберігаються старі слова, а десь сама традиція майже зникає.

Для мене (не в останню чергу через професійний інтерес) це особливо важлива думка: культура не є сховищем, у якому минуле лежить недоторканим. Кожне покоління заново складає його з уламків, щось забуває, щось перебільшує, щось перетворює на пісню. Через століття історична подія може залишитися не датою й не документом, а прислів’ям, поховальним обрядом або рядком, сенс якого вже ніхто точно не пам’ятає.

Повертаючись до всієї структури «Ігор Богів», я дедалі чіткіше бачу, що три визначені мною напрями — непізнане, високе та історичне — насправді не існують окремо один від одного. Вони постійно перетікають між собою. Те, що спочатку постає як незрозуміла сила, згодом отримує людське пояснення, перетворюється на віру, правило, моральний принцип чи політичну ідею, а вже потім входить в історію у вигляді обрядів, законів, війн, легенд і пам’яті. Саме тому формула «Непізнанне - Осмислене - Пережите» здається мені найточнішою для опису того, у що поступово перетворюється збірка.

Водночас саме перша тема — тема непізнаного, потойбічного й трансцендентного — залишається для мене найважчою і, мабуть, найцікавішою. Її неможливо сформулювати так само чітко, як питання про владу, гідність чи історичну пам’ять. Вона вислизає від визначення, і, можливо, саме в цьому полягає її сила. Уже зараз найбільша кількість історій збірки так чи інакше тяжіє саме до неї, хоча робить це зовсім різними шляхами: через фольклор, смерть, природу, міф, внутрішній страх або зіткнення з тим, що не піддається раціональному поясненню. Мені дедалі більше здається, що я пишу не стільки про надприродне, скільки про межу людського розуміння — про той момент, коли звичних слів і пояснень стає недостатньо.

Саме ця межа, мабуть, і є тим місцем, де для мене по-справжньому починаються «Ігри Богів». Не там, де на сцену буквально виходить божество, і не там, де стається диво, а там, де людина раптом усвідомлює: світ значно більший за систему, яку вона побудувала для його пояснення. Одні персонажі намагатимуться цю невідомість прийняти, інші — впорядкувати, треті — використати, а четверті просто житимуть серед її наслідків. І тому сьогодні я сприймаю цю збірку вже не просто як додаток до світу «Відродженого», а як окрему спробу поговорити про те, як людина зустрічається з таємницею, надає їй сенс і зрештою перетворює цей сенс на власну історію.