За столом Прімроузів Мей уперше бачить тиху турботу.

Едмунд без зайвих слів забирає собі її кашу й кладе на тарілку гуску — просто тому, що пам’ятає: Авіс кашу не любить.

Марта готує те, що вона любила.

Для неї дістають знайому чашку.

Хтось пам’ятає, що вона їла, коли хворіла.

А потім усі сідають разом.

І починаються зовсім прості розмови.

Як минув день.

Хто втомився.

У кого щось не вдалося.

Хто куди збирається завтра.

Що сталося в маєтку.

Що нового прочитав Річард.

Через що знову сперечалася Еліс.

Нічого з цього не потрапило б до літопису.

Але тут це важливо.

Бо за цим столом кожного помічають.

Для Мей це майже новий досвід.

У Палаці Небесного Цвіту про неї знали дуже багато: її розклад, обов’язки, здоров’я, рішення, церемонії.

Але тут питають зовсім про інше:

Як ти?
Що сьогодні було?
Чого ти хочеш завтра?

І, мабуть, саме в таких питаннях Мей поступово починає розуміти, що означає бути частиною родини.

Не тому, що вас пов’язує ім’я.

А тому, що комусь важливо, як минув твій день.